Академия Движения (Кривой Рог) - театр музыкально-пластических искусств

На главную  /  Статьи  /  «Лесина пісня» в театрі «Академія руху»

"Зоря" 17 грудня 2009 р.

«Лесина пісня» в театрі «Академія руху»

Лесина пісня

А бодай було не діждати отак танцювати увесь вік супроти власного серця, упоперек своєї душі! Це перше, що спало на думку, як тільки закрилась завіса після прем’єрної вистави “Лесина пісня” у постановці заслуженого діяча мистецтв України, режисера Криворізького муніципального театру пластичних мистецтв “Академія руху” Олександра Бєльського.

Казка-феєрія “Лісова пісня” Лесі Українки у кожному віці прочитується по-різному. У дитинстві й отроцтві - як дійсно казка, населена фантастичними істотами, що так чи інакше дотичні до людського життя. У юності переважає максималізм, що не прощає зради, що тішиться з довічної покари Лукаша за знехтуване ним щире Мавчине кохання, бо, як сказала устами Марусі Чурай Ліна Костенко: “Що ж це виходить? Зрадити в житті державу - злочин, а людину можна?”. У зрілому віці настає черга філософським роздумам про зраду самому собі, зраду своєму призначенню, з яким кожна людина приходить на цей світ, про Добро і Зло, які ходять попідручки, роззираючись одне весь час угору, а друге - вниз. А людина зі своїм вибором між ними посередині. А на віку ж, як на довгій ниві. І ще невідомо, що візьме гору над людською душею, чи устоїть вона проти спокус, які підкладає Зло? Чи достатньої сили виявиться у людини хребет, щоб не зігнутися перед випробуваннями долі, аби прямо піти по життю, що б на тім шляху не довелося здолати.

Лесина пісня

Олександр Бєльський теж уже вдруге взявся ставити цю драму Лесі Українки. Уперше в 1997 році. Тоді найстаршому з акторів цього унікального театру ледь виповнилося чотирнадцять літ. Тоді на сцені було тісно від маленьких потерчат, вихованців студії пантоміми при “Академії руху”. І з цим ні на кого не схожим театром зголосилася тоді співпрацювати народна артистка СРСР і України Ада Роговцева, яка до того з успіхом зіграла Лесю в Київському російському драматичному театрі ім. Лесі Українки. І вийшов чудесний сплав свіжої дитячої безпосередності і великого акторського досвіду, Пластики зі Словом. Тепер театр “Академія руху” цілковито став на професійну платформу. Його актори - дипломовані спеціалісти, а виконавець ролі Лукаша у прем’єрній виставі “Лесина пісня” Сергій Бєльський цього року з відзнакою захистив диплом магістра в Київському Національному університеті культури і мистецтв. Заступник голови СТД України Євген Калганов після вистави урочисто вручив йому цей диплом. Сама ж вистава явила нам філософський погляд зрілого майстра на визначальні для людини духовні цінності. Адже все, що відбувалося на сцені, покликане було розбудити уяву глядача, змусити його асоціативно мислити, міркувати про правоту власного життя. Класика тому і класика (а Олександр Бєльський останнім часом тяжіє до постановки класичних творів), що в кожну епоху твір ніби повертається до людей ніби новою своєю гранню. Так було з “Безсонням” за творами Тараса Шевченка, так було з “Камінним хрестом” Василя Стефаника, так було з “Шинеллю” Микола Гоголя, які перед тим поставив Олександр Бєльський. Як говорить сам режисер, для нього особисто кожна нова вистава починається з того, щоб віднайти її внутрішній код, той, умовно кажучи, ключ, який відмикатиме спочатку душі акторів, далі зіграних ними дійових осіб, і нарешті душі глядачів. Як на мене, у “Лесиній пісні” таким ключовим режисерським кодом для О. Бєльського став танок Лукашевої Душі. Упродовж вистави вона танцює тричі. Спочатку - це радісний танок весняного пробудження, окриленого першим чистим, світлим почуттям. Це танок, коли Душа чолом сягає неба, коли Душа - творець. Удруге - сплюндрована, зраджена, розміняна на вигоду Душа щосили б’є тим лихом об землю, викрешуючи в танці увесь розпач свого гріхопадіння. І втретє танцює Душа, спустошено відбиваючи завчені такти, і в тім танці немає більше вогню, немає життя, а є тільки коло ганьби, коло каяття без вороття, коло смерті, з якого не вийти, не вирватись…

Лесина пісня

Сьогодні театр як мистецтво вельми ускладнився. Кількість його форм і різновидів побільшала. Режисери шукають театральних форм, які б були відповідні настроям ХХІ ст. Театр зазнає впливу суміжних мистецтв, шукає нових способів духовних комунікацій. І в цьому сенсі кожну з робіт Олександра Бєльського я б назвала виставою чистої думки, складної конструкції, парадоксальної видовищності. При мінімумі декорацій є абсолютно точне відчуття часу і місця дії. Глядач внутрішньо чує поезію Тараса Шевченка, Олександра Пушкіна, Лесі Українки виключно через пластичний рух, через музику, яка завжди у виставах Бєльського є самостійною сценічною, образною компонентою завдяки інструментальній класиці від Баха до С. Прокоф’єва, сучасному симфонізму А. Шнітке, Є. Станковича, Л. Дичко та інших композиторів. Кажуть, у сопілки, як і в скрипки, людський голос. І справді, як тільки Лукаш прикладає до вуст сопілку, чується не інструментальна мелодія, а глибоке жіноче сопрано. На початку вистави - як гімн любові, у кінці - як жалобний реквієм по ній. А скільки їх було – фантасмагоричних режисерських перетворень у виставах Олександра Бєльського! Від майже молитовного “Безсоння”, від щемливих “Пурпурових вітрил” до скіфських алегорій у “Спогадах про майбутнє”, які щоразу породжують нові глядацькі асоціації. Такий це Майстер.

Мотрона Панова.
м. Кривий Ріг