Академия Движения (Кривой Рог) - театр музыкально-пластических искусств

На главную  /  Статьи  /  Справжній театр перетворює натовп на народ

Справжній театр перетворює натовп на народ

Ці слова належать німецькому письменникові Томасу Манну, одначе вони дуже співзвучні творчості заслужених діячів мистецтв України Олександра і Антоніни Бєльських, які ось уже понад 35 років творять у Кривому Розі саме такий театр мудрої думки, що піднімає глядача над захланною буденністю, пробуджує в ньому ті глибинні почуття, зміцнює ту стрижневу основу, що й вирізняє особистість із загальної маси. А саме особистості є сіллю кожної нації.

За цей час режисер Олександр Бєльський поставив десятки вистав, що грунтувалися на європейських і світових традиціях пластичного театру. Назву театру пластичних мистецтв “Академія руху” можна прочитувати і як рух до вдосконалення, як рух до філософського осмислення буття, рух, як неодмінну складову прогресу, і, звичайно ж, рух, як мову, що нею говорить з глядачем цей театр. Виставами “Академії руху” захоплюються не тільки в Україні, а й Франції, Данії, Німеччині, Росії. У липні 2008 року Олександр Бєльський та його театр були запрошені до Швеції, через яку саме тоді пролягла дорога Свічки Пам’яті, що почала у квітні 2008-го свою скорботну ходу з Австралії, а далі відвідала 33 країни світу, де живуть українці, щоб нагадати світові про Голодомор в Україні, який протягом зими 1932/1933 р.р. щохвилини забирав 17 людських життів, щодоби - 25 тисяч.

Незгасима свічка

Там, у Стокгольмі, на майдані перед Історичним музеєм відбулась прем’єра вистави театру “Академія руху” “Незгасима свічка”, яка справила незабутнє враження на тамтешніх глядачів. Не кажучи вже про наших співвітчизників, які плакали не ховаючи сліз… Взагалі тоді сталася, як згадують Бєльські, містична річ: у той день, коли відбувалась передача Свічі Пам'яті, коли в одній із церков Стокгольма проходила поминальна служба за померлими від голоду в Україні, у шведській столиці ішов рясний дощ. Він раптом припинився коли почалась вистава Криворізького театру пластичних мистецтв, яку артисти давали під відкритим небом, а потім дощ линув ще з більшою силою…

Загалом нинішній сезон позначений для театру “Академія руху” та його художнього керівника Олександра Бєльського аж п’ятьма прем’єрами, та ще якими! “Ромео і Джульєтта” В. Шекспіра, “Дон Жуан” Ж.-Б. Мольєра, “Незгасима свічка”, “Попелюшка” Ш. Перо і нарешті “Шинель” М. Гоголя, але не скажу, що на них валом валить, як кажуть, криворізький глядач. І не вистави тому причиною. Затуркані економічними, побутовими негараздами земляки шукають віддушини, на жаль, в чому завгодно, де завгодно, тільки не в театрі. Хоча і те правда, що цей театр має багатьох своїх щирих шанувальників, навіть, фанатів. Як заступник голови СТД України киянин Євген Калганов, як одеситка Маргарита Терещенко, що приїздять до Кривого Рогу на всі прем’єри “Академії руху”, а остання їздить за театром по Україні, де б той не гастролював.

- Гадаю, сучасний театр ще повернеться до свого прямого призначення - не розважати, а вражати, очищувати людську душу від нашарувань повсякденності, - говорить Олександр Гнатович. – Наш сьогоднішній глядач буває просто приголомшений побаченим, але не вражений до глибини душі, він не включається у виставу, тому що не вихований, не навчений співпереживати разом з актором і знаходити в ньому відгук на власні переживання. Театр не можна дивитися по телевізору, в нього треба ходити і входити, занурюватися в нього думками, серцем, відчуттями. Українську ментальність треба вишукувати і показувати не в зовнішніх ознаках і стереотипах, а в тому, як людина ставиться до життя, як його сприймає. Сьогодні, на жаль, багато хто хоче розважити себе не напружуючись. А сприйняття мистецтва - це завжди праця душі, витрата енергії. Наша ментальність, яка поступово із патріархальної стає раціональною, втрачає на духовності, яку не можна сформувати виключно раціональним мисленням. Тож підтекст, що проглядає через яскраво виражену форму, - це суть сучасного театру. Він вимагає глибинної внутрішньої роботи від режисера, актора, щоб створювані ними образ, ідея були точними і зрозумілими для глядача. Наскрізна тема всіх наших вистав - для дорослих і для дітей - пошук сенсу життя, хоча навряд чи багатьом хочеться здійснювати цей труд всередині себе. І, знаючи це, ми всеодно будемо говорити з глядачем про вічні істини, про справжні людські цінності.

Камінний хрест

Найцікавіше те, що це не набуті з досвідом думки. З цього пошуку сенсу життя, з розмови про справжні, неперехідні цінності 35 років тому і починався цей унікальний режисер, цей ні на кого не схожий, один такий в Україні театр, який за цей час не розмінявся на дрібняки, який не поставив жодної вистави “на потребу”, в репертуарі якого названі вже Мольєр, Шекспір, Гоголь, а також Пушкін, Леся Українка, Олександр Грін, О. Туманян, С. Беккет, В. Биков, постановка “Лускунчика” П. Чайковського, Т. Шевченко, вистава “Безсоння” за творами якого номінувалась на Національну Шевченківську премію 2005 р. і створила таку конкуренцію Київському академічному драматичному театру імені Івана Франка, що розгублені члени Шевченківського комітету, аби не зачепити академічних амбіцій, вирішили взагалі не присуджувати того року вищої премії в галузі театрального мистецтва. Коли Олександр Бєльський похвалився, що хоче поставити пластичну драму “Камінний хрест” за новелами Василя Стефаника, я подумала наразі, що він або геній, або ж божевільний. Виявилось, геній, бо вистава вийшла така виразна, така по-стефаниківськи болюча, така пронизлива і така співзвучна сьогоднішнім реаліям українських заробітчан, як і сто років тому вигнаних злиднями з рідної землі, відірваних від своїх сімей, від свого коріння.

- Ви хочете знати, якої величини творча зірка Бєльского, - казав мені після вистави один з його шанувальників. - Так знайте, зірки не бувають великими або малими. Вони або світять, або ні. Зірка Олександра Бєльського далека від нас, але вона робить спроби до нас наблизитися. А ми ще не готові. Ми ще не спроможні сприйняти її світло. Він бачить більше, бачить далі, бачить глибше нас, прагнучи указати шлях, повести нас за собою. Це зірка із прийдешнього майбутнього…

Мабуть, через цю прийдешність із майбутнього таким довгим і звивистим був шлях становлення театру “Академія руху”. Йому дозволено було бути, але й досі чиновники не можуть дати собі відповіді: навіщо? Та що там служивий люд! Якось довелось мені бути присутньою на майстер-класі О. Бєльського для криворізьких працівників культури. Ілюструючи сказане живими етюдами у виконанні артистів свого театру, майстер говорив про філософію жесту, багатошарову стилістику пластичного мистецтва. Про синтетичність жанру пантоміми, де образ зітканий з руху людського тіла, енергії думки, злиття світла і музики. Про те, що мистецтво міма - це не тільки мистецтво жесту, воно, як через збільшувальне скло показує вчинки і пристрасті людини. Воно відрізняється від мистецтва танцю тим, що більш абстрактне, а насправді перебуває між танцем і драмою. Згодом член Шевченківського комітету академік Іван Дзюба назве мистецтво Бєльського коротко: пластична скульптура.

Боковим зором помічала, що багато хто з колег просто не розумів, про що він говорить… Чи не тому часом так важко живеться цьому театрові і його режисерові, чи не тому частенько доводиться виправдовуватися на всіх рівнях у тому, в чому за визначенням не винен - у своїй людській і творчій неординарності. Ніби вибачатися за масштабність своєї мистецької особистості, за широту професійних інтересів.

Колись на моє здивоване запитання, чому він підтримує усіх без розбору молодих авторів, відомий романіст і тодішній голова Спілки письменників України Павло Загребельний відповів так: “Щоб виріс могутній ліс, потрібен сильний підлісок, який на своїх плечах триматиме ліс”. Згадала ці слова тепер, коли Указом Президента України у березні 2009 р. почесне звання “Заслужений діяч мистецтв України” було присуджене Антоніні Бєльській, сильній жінці, яка понад три десятиліття вірою й правдою, усім серцем служить тим організаційним, емоційним, духовним “підліском”, на тлі якого, без перебільшення, тільки і міг розвинутись мистецький, режисерський, людський талант Олександра Бєльського. Вона соратниця і сподвижниця. Вона помічниця скрізь і в усьому, вона - тло, яке увиразнює масштаб особистості Майстра, значення його здобутків, не втрачаючи при цьому особистої самодостатності. Давши Олександрові абсолютну можливість і свободу творити, Антоніна відсторонила його від усіх інших клопотів, узявши на себе весь айсберг тієї невидимої світові чорнової роботи, яка погубила чимало мрій і задумів інших творчих людей. Вона беззавітно вірить у його талант, служила і служить йому, стаючи, однак, йому врівень. Адже якщо виразна пластика на сцені належить Олександру Бєльському, то музику до вистав, яка є в кожній з них однією з повноправних дійових осіб, добирає, компонує, змушує говорити, можливо, ще виразніше за слова Антоніна Бєльська. Крім того, вона міністр зовнішніх справ театру, його дипломат, повноважний повірений в усіх питаннях, що виникають, приміром, у контролюючих інстанцій до фінансово-господарської діяльності театру. Це марудна, рутинна невдячна робота, яка відбирає багато сил і нервів, але куди ж ти подінешся від неї? І тільки тому, що її є кому зробити, Олександр Бєльський може дозволити собі п’ять прем’єр за сезон.

А, крім того, 2009 рік позначений для Майстра тим, що нині відбувся перший випуск його творчої майстерні в Дніпропетровському обласному театрально-художньому коледжі. Шість артистів театру одержали дипломи про фахову освіту державного зразка. Тож театр пластичних мистецтв відтепер став розмовляючим. Шекспірівські герої Ромео і Джульєтта тепер говорять, та водночас привабливість вистави більшає від того, що граючи драматичну п’єсу, актори залишаються вірними пластичному театрові. Це додає їй ще більше повітря, польоту, романтичної окриленості почуттів. Часом там, де у Шекспіра триває довгий монолог, у виставі Бєльського пластика юних тіл говорить куди більше, аніж слова. До речі, у різний час у виставах Олександра Бєльського охоче грали народна артистка СРСР, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, Герой України Ада Роговцева, заслужений артист України Василь Короленко… Так що думка готувати для свого театру артистів синтетичного жанру у Бєльського виникла не сьогодні, і не кілька років тому, коли він набрав свій курс…

Попелюшка

Що ще робить цей театр, чого не роблять інші криворізькі театри – він їздить на театральні фестивалі, на гастролі і обмінюється виставами з тими театрами, де він гастролює. Тож пару років тому з обмінними виставами побував у Кривому Розі Київський академічний Молодий театр, і глядачі мали насолоду дивитися гру прем’єра цього театру Вертинського. Цієї весни відбулись гастролі в Кривому Розі Київського обласного музично- драматичного театру ім. П. Саксаганського, в якому у кінці лютого 2009 року гастролювала “Академія руху”. Там криворіжці показували “Безсоння” за творами Т. Шевченка, “Спогади про майбутнє” за давніми міфами і легендами давньої Скіфії, “Незгасиму свічку” та дитячу музичну виставу “Попелюшка”.

- Судячи з того, що наш, загалом не підготовлений до сприйняття пластичного мистецтва, глядач щовечора приходив на їхні вистави, судячи з тих записів, які залишали глядачі у Книзі відгуків, театр “Академія руху” приємно здивував нашу вельми вимогливу театральну публіку, - ділилась враженнями в.о. головного режисера Київського обласного музично-драматичного театру ім. П. Саксаганського Наталія Гаєвська, - здивував глибоким прочитанням філософського матеріалу пластичними засобами. Ми раді тому, що маємо можливість тепер не тільки зустрітися з криворізьким глядачем, а й налагодити творче співробітництво з театром “Академія руху”. У директора нашого театру Вячеслава Ускова є задум запросити Олександра Бєльського на постановку в нашому театрі “Лісової пісні” Лесі Українки. Під час криворізьких гастролей Олександр Гнатович провів майстер-клас з акторами нашого театру і  він справив сильне емоційне враження. Тож сподіваюсь, що і спільна робота над майбутньою виставою буде так само захоплюючою.

- Початок нового століття і тисячоліття позначений для театру, і не тільки українського, пошуком нових форм існування, співвідносності з часом, нових напрямків, нової мови, нового мислення, способу розкриття поставленої режисером у центр вистави творчої ідеї, - вважає Олександр Бєльський. – Якщо цього немає, театр дуже програє. Театр при всіх його тисячолітніх метаморфозах був і залишається храмом духу. Лишаючись елітарним мистецтвом, він повинен давати духовне прозріння, виховувати почуття. Мене завжди приваблював у пластичному театрі передусім інтерес, по-друге - труднощі. Інтерес, бо режисер має бути універсальним, а труднощі, - бо пластична драма вибудовується за принципом: спочатку імпровізація, створення окремих етюдів, а потім уже вибудова з них цілісної вистави. Так була “зіткана” “Незгасима Свічка”. Так, до речі, кажуть, писав свої п’єси Шекспір. Режисер пластичного театру приречений на постійне експериментаторство, оскільки в нього немає попереднього досвіду. Він повинен самостійно знаходити потрібну для даної вистави мову, зрозумілу для глядача, прочитувану ним. Режисер, актори повинні дати глядачеві ніби секретний ключ до розуміння, певний шифрувальний код, оскільки пластична вистава – це гедонічне, тобто чуттєве мистецтво, сприйняття якого передбачає повного увімкнення глядацької фантазії, особистісного сприйняття і тлумачення того, що пропонує йому театр.

Свій 17 театральний сезон криворізька Академія відкрила прем’єрою пластичної драми «Шинель» за мотивами однойменної повісті М.В. Гоголя.

- Гоголь на сцені тому, що цей рік, рік 200-річчя з дня народження Миколи Васильовича, чи не найзагадковішого митця двох літератур: української і російської? – запитую в Олександра Бєльського.

- Ви ж знаєте, я взагалі не ставлю вистави до дат, за винятком хіба що “Невгасимої свічки”, та й то соціальне замовлення в даному випадку органічно збіглося з власною внутрішньою потребою сказати своє слово про Голодомор і політичні репресії в Україні, - відповідає. – Усі решта вистав – це, як правило реакція на оточуючі мене, як митця, реалії буття. Хіба сьогодні, скажіть, комусь є діло до пересічного українця? Хіба у безкінечних політичних скандалах комусь болить, що у того “малого” українця на серці, в тарілці? Хіба в нього не украдена нині мрія всього життя – відчути себе гідним держави, а державу гідною його? По-моєму, “Шинель” Гоголя якраз про це. Для мене Гоголь – це сміх крізь сльози.

Тим часом театр «Академія руху» уже призначила день майбутньої прем’єри 17 жовтня 2009 р. Це буде вистава «Лесина пісня», тема, до якої вже звертався Олександр Бєльський – понад 15 років тому він зі своїм тоді дуже молодим театром ставив «Лісову пісню» Лесі Українки за участю народної артистки СРСР і України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Ади Роговцевої. Тож нове повернення до Лесі Українки обіцяє бути цікавим. Паралельно з цією виставою Бєльські працюють над пластичною драмою за мотивами творів Е. Хемінгуея. А ми, шанувальники мистецтва Майстра, будемо чекати на нову зустріч з його самобутнім талантом.

Мотрона Панова.
м. Кривий Ріг