Академия Движения (Кривой Рог) - театр музыкально-пластических искусств

АВТОР СТАТТІ: МОТРОНА ПАНОВА, Газета «Червоний гірник» № 187-188, 2 грудня 2010 р.

НА ВІЙНІ, ЯК НА ВІЙНІ

Вона сиділа в ряду позад мене, і час від часу було чутно її тихе схлипування. Хто-хто, а ця красива мудра жінка не з чиїхось слів знає, що таке проводжати коханого на війну. Минулої суботи на сцені театру «Академія руху» йшла прем’єрна пластична драма «Прощавай, зброє!» за однойменним романом Ернеста Хемінгуея, і в головній героїні Кетрін Берклі вона впізнавала себе. ЇЇ чоловік підполковник Олександр Величко так само, як і герой Хемінгуея Фредерік Генрі, свого часу воював в Анголі, в інших «горячих точках» нашої планети…Що бачив і переживав на війні він, знає тільки він. Про те, як тижнями, місяцями чекати, не маючи від чоловіка жодної звісточки, не знаючи, що з ним і як йому там ведеться, знає вона. А ця вистава наче заглянула у потаємний куточок її душі, раптом сколихнула те, що дружини військових не звикли виставляти напоказ.

За словами режисера, заслуженого діяча мистецтв України Олександра Бєльського, він давно примірявся до творчої спадщини лауреата Нобелівської премії Е. Хемінгуея, який став літературним кумиром не для одного покоління. Спочатку збирався ставити його «Старий і море», залучивши до цього романи «І сходить сонце» ( в російському перекладі «Фієста») та «По кому б’є дзвін». У тій виставі йшлося б про силу і велич людського духу, не підвладного обставинам.

  • І раптом у романі «Прощавай, зброє» я знайшов ту ключову для себе фразу, - каже Олександр Бєльський, - яка й визначила концепцію майбутньої вистави: « Коли люди приносять стільки мужності в цей світ, він повинен їх убити, щоб зламати, і тому він убиває. Світ ламає кожного, і багато хто стає міцнішим на переломі. Але тих, хто не хоче бути зламаним, він убиває. Він убиває найкращих, найніжніших, найхоробріших без розбору. І навіть, якщо ти ні те, ні се й ні третє, можеш бути певен, що тебе також уб’ють, але вже без особливого поспіху». І знаряддям у цій мерзенній справі служить війна, яка убиває не тільки фізично. Вона руйнує душу людини, тим пак молодої людини, для якої смерть уявляється чимось протиприродним. У цьому зв’язку мені близький фільм «Іванове дитинство» Андрія Тарковського, де показана війна – як Молох, що пожирає все на своєму шляху.

….Лунає постріл за пострілом, куля летить за кулею. І кожна може бути твоєю… І єдиний, на кого ще можна якось уповати, - це Бог…Війна убиває найсвятіше – кохання. Убиваючи людину, війна не просто перериває нитку життя однієї людини, вона кладе на свій страшний олтар також її ненароджених дітей, внуків, правнуків… Про це нова двоактна вистава театру «Академія руху».

Від початку Першої світової війни, про яку писав Е. Хемінгуей, минуло майже 100 років, але як мало за цей час змінився світ. Війни так само починають політики ( в Афганістані, Іраку, Боснії, Сербії, Чечні), а воюють народи. Війна не розрізняє облич. Вистава Олександра Бєльського починається з того, що перед нами люди без облич, без біографій. Сіра, невиразна маса здригається від кожного пострілу. Тіла ще мляво коливаються, як стрілку метронома, але їх доля вже наперед трагічно приречена – війна їх знищить: одних раніше, других пізніше. Навіть, якщо хтось обмане Долю і вціліє, все одно він мрець, бо його душа навіки залишиться там, на війні, де лежать убитими його ровесники. Хіба не ці важкі сни і досі мучать наших колишніх солдатів-інтернаціоналістів, що воювали, гинули в Афганістані? «Або людство покінчить з війнами, або війни покінчать з людством», - уже після Другої світової війни скаже американський президент Джон Кеннеді, але його слова, схоже, досі не почуті…

Життя кидає героя Хемінгуея Фредеріка Генрі (актор Сергій Бєльський) у саме пекло війни. Він розчарований, він спустошений, він розчавлений суворим її побутом. Єдина розрада – безпробудна пиятика, яка на коротку мить запаморочує мозок. Можна не думати ні про те, що було вчора, ні про те, що чекає завтра. І серед цього хаосу війни раптом з’являється вона – Кетрін Барклі (актриса Анна Габрись), медсестра фронтового госпіталю, тендітна, чиста дівчинка на тлі брутальної дійсності. Спочатку в огрубілому серці солдата виникає бажання зламати цю красу. Так само розтоптати, як розтоптали його власну душу. Проте хтось мудрий сказав, що краса врятує світ. У виставі краса лікує від зневіри, від жорстокості, вона пробуджує душу до високих почуттів, до катарсису. Так пластично вибудувана вистава, що чуючи голос самого тільки тіла, глядач тим не менше глибоко перейматися почуттями, що вирують на сцені, перебуває у їх полоні. Це неймовірно, але в даному разі є відчуття, що слова тут взагалі зайві, що вони б зруйнували ту дивовижну ауру, яку створює симбіоз музики і тіла. Приміром, у сцені прощання Фредеріка і Кет є момент, коли віднесені жорстокою буденністю урізнобіч, вони нарешті розімкнули свої простягнуті одне до одного руки, і в цей момент змовкає музика. Зависла на мить пронизлива тиша порожнього простору, який, однак, ще пам’ятає дотик, який ще зберігає тепло рук, енергетику двох люблячих сердець, сказала більше від сотні слів. Я вже не раз зауважувала, що музика у виставах «Академія руху» - це не тло і не супровід. Це така ж пульсуюча в одному діапазоні з акторами енергетична субстанція, яка ще більше увиразнює кольори і відтінки почуттів.

  • Покинувши нагальні справи, я примчався до Кривого Рогу на прем’єру вашого театру, - схвильовано говорив заступник голови Спілки театральних діячів України Євгеній Колганов, - і не жалкую. Я знову вражений, я глибоко зворушений побаченим. Ви щасливі, що маєте у себе такий унікальний, такий неповторний театр.