УКРАЇНСЬКИЙ «РУХ»  (українська тема у творчому набутку театру  «Академія руху»)

УКРАЇНСЬКИЙ «РУХ» (українська тема у творчому набутку театру «Академія руху»)

День Незале́жності — державне свято, відзначається  на честь ухвалення позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року Акту проголошення незалежності України — політико-правового документу, яким проголошено незалежність України та створення самостійної української держави — України.

Цьогоріч на честь 30-річчя знаменної події маємо добру нагоду підбити певні підсумки та зробити ретроспективний огляд вистав Криворізького академічного міського театру музично-пластичних мистецтв «Академія руху», якими мистецький колектив пошановував українських митців та в яких піднімав теми української історії та культури.     А таких постановок чимало і вони мають неабияку мистецьку цінність.

1996 року на сцені театру постала пластична драма «Відродження». Режисер-постановник Олександр Бєльський створив два головні символи. Головний – молода жінка, яка бореться за свою гідність, впевнено протистоячи тим, хто бажає її підкорити, вона проявляє непересічну силу духу, прагне стати незалежною. Її підтримує і доповнює Дніпро – ріка, яка уособлює велич України, її могутність, яка живе, разом зі своїм народом, зливається з ним в усіх бідах та радощах на численних історичних перехрестях.

До шедевру Лесі Українки «Лісова пісня» режисер О.Бєльський звертався здавна, першу спробу зробив ще 1996 року, створивши драму «Лесина пісня», 2001 року поставив пластичну драму «Лісова пісня», а 2018 року на афіші «Академії руху» з»явилася назва оновленої пластичної драми «Таємниці зачарованого лісу».

Постановник так визначає суть сценічного твору: «Переважання тілесного над духовним врешті призводить до відмови від музи, втрати любові і жорстокої розплати…Для того, щоб це якомога видовищніше передати засобами пластичного мистецтва був використаний тандем Доля&Хлопчик (Душа Лукаша), саме в ньому – демонстрація призначення людини, виявлення її суті. Доля попереджує, закликає і карає. Мавка тут зображена як втілення природи, показано її трансформацію в живу істоту, перехід, самовизначення, але природа не відпускає її. Яскравої виразності додає гра героїв з нитками, які є для кого – засобом зв»язку, для кого – пасткою, для кого – дорогою туди й назад. Трагедійність людини, не здатної втриматися на висоті духу виявляється в образі Лукаша, в його шляху до фізичної і моральної загибелі…».

Театрознавиця Алла Підлужна в книзі «Феномен Бєльського (2019) дає високу оцінку постановці: «О.Бєльський будує її згідно свого фірмового стилю – низкою сюжетно поєднаних логічно пояснимих сцен-картин, які можуть існувати і як окремі міні-вистави з автономними сюжетами… Це не ілюстрація поетичних рядків, це творення нової реальності, власного всесвіту промовистої пластики засобами психологічної драми із застосуванням потужної акторської енергії, що… фізично впливає на глядачів, зачаровуючи їх мереживом композиції рухів».

У виставі дуже вражають танки: Мавочки з лісовими духами, Лукаша з лісовою нечистю, жвавий виступ сільських хлопців та дівчат. Особливо вирізнився Перелесник, який увірвався на короткий час, але збурив запальним дійством ніжну Мавочку. Танці – це не гра, а проживання найважливіших, найвирішальніших, найзламніших моментів життя.

Мавка – тендітна, вона губиться у оточуючому світі і хоч прагне протистояти йому з усіх своїх сил, але їх не стачає. Килина дуже розкішна, вона не є втіленням грубого матеріального світу, а справжньою спокусницею з органічною українською відьомською енергетикою, вона того хлопа однією рукою без особливих зусиль поклала до кишені свого фартуха. Головний герой – Лукаш, його натура, поривання, терзання – на першому плані, вони є основою глибинної трагедії. Він показний, сильний, запальний, енергійний, але піддається впливам, обставинам, почуттям, оточенню, в яке потрапляє. Введений персонаж – душа Лукаша – показує його протиріччя і прагнення, але їй не завжди дають волю, свідомо чи несвідомо.

Лесі Українці така реалізація її найславетнішого твору припала б до душі, хоча не промовлено й слова, але пронизливо показані ті почуття, які авторка виразила в драмі-феєрії, а почуття і є найголовнішими і у літературі і у театрі.

Театр має оригінальний внесок у Гоголіану. 1999 року постала пластична драма «Пристрасті за Гоголем» (на музику А.Шнітке). Автор сценарію і режисер Олександр Бєльський в основу поклав асоціативне прочитання творів «Мертві душі», «Одруження», «Шинель». У нотатках відображені роздуми, що виникали під час омислення і реалізації. Митець намагався зобразити коло осіб, суттю яких було «хочу, чтобы сбылось… карету мне, карету…, денег, хочу денег…, замуж, замуж…» и многое другое…». А з сукупності таких «мертвих» душок, які так і не змусили себе, з огляду на душевні лінощі, стати живими, сформоване середовище, яке «юродствует, хохочет и перерождается», в якому «царит лицемерие, предательство, откровенный обман в атмосфере наводящего ужаса… ханжество, хамство и химеры…». І родинні цінності не рятують, бо «миром правят страсти.. и нет ничего более увлекательного и прибыльного, чем играть на страстях…». Так чинять герої «Мертвих душ» та «Одруження», як підсумок – «формируется мир замкнутых душ – мир мелких страстишек и интриг… общность продолжает смеяться, вытаптывая себе еще большую яму, из которой уже никогда не придется выбраться».

2015 року О.Бєльський втілив у пластиці фантасмагоричну «Шинель». Вистава «Акакій» в 12 епізодах подає внутрішню драму «маленької людини». Автор так означає героя: «маленькое жалование, скупое питание постепенно превратило его в человека без желаний, страсти которого были загнаны так глубоко, что он давно, и, казалось, навсегда, забыл о них… но чувственный дефицит страшнее голода… он зарождался в уголках подсознания, как дремлющий вулкан, накапливая свою неуемную энергию к какому-то прорыву… он стартует в жизнь, наполненную хаосом и маленькими подлостями на маленьком пространстве». Лише трагічною може бути доля Акакія, він безборонним втрапив у «бренный мир жалких человеческих потуг в мире хаоса и давки за мимолетностью житейских материальных благ». Цікаву оцінку в книзі «Феномен Бєльського» (2019) дає театрознавиця А.Підлужна: «Пластична драма «Шинель» за мотивами повісті Гоголя вкотре доводить вміння режиссера Олександра Бєльського віртуозно знаходити у творі власну тему». На її думку, режисер «виокремлює у цій історії тему найважливішого для людини – її чистої душі». Пані Алла відзначила: «серце щемить від погляду на цю незахищену маленьку людину, якій призначено опинитися віч-на-віч із безжальним світом», «проявляються промовисті асоціації про стосунки безправного громадянина і суспільства», «завершення скорботного шляху людини передано з надзвичайним психологізмом та емоціями найвищого гатунку». З режисером критик перегукується: «кожна людина залишається дитиною… лише ховає сутність за різним зовнішнім мотлохом – посадами, будинками, грошима, автомобілями, віллами, багатством, дорогим вбранням», «щасливий той, хто у життєвій метушні не забуває про безсмертного метелика своєї душі».

Постановка тримає увагу, напружуючи душевні сили, викликаючи бурхливі емоції. Вже в перші хвилини зляканий Акакій, загорнутий в латану ковдру подає несвідомі сигнали про наближення лиха, яке кружляє навколо, відчуваючи незахищеність. Режисер і актори зворушливо показують простодушного, розкриваючи сутність – наївність, довіру, слабкість. Жорстоке суспільство зжирає таких рано чи пізно, їх дивна роль – бути лакмусом для сильніших, рішучіших, саме при зіткненні з нездатними себе захистити переважає добре чи погане, адже й те й інше є у кожному. Акакію не пощастило, він втрапив до середовища, де не знайшлося кому оборонити, а сам не зміг. Ситуація повторюється, незважаючи на зміну епох і цивілізаційний поступ. Останні сцени ілюструють вислів «душа відлітає…». Душа не хотіла його покидати, сподіваючись, що її не відпустять, адже бути душею доброї, хоч і простої людини приємно. Але… Спадає на думку «і в чому душа тримається…» Їй ні в чому було триматися, бо нещасний так занедбався, затьмарившись уявними цінностями, що його тіло душу того прихистку позбавило… Трагічна історія звучить, аби люди зупинилися в гонитві за «успішністю» та подумали, щоб душа і тіло були у злагоді. Пластичне втілення «Шинелі» утверджує кредо «Академії Руху» – засобами мистецтва плекати добро і красу, які є чи не єдиним порятунком у стрімкому вирі буття.

Вистава гідно представила театр 2016 року на Євро-турі «Кривий Ріг – сталеве серце відкриває творчу душу» в Угорщині та Польщі та взяла Гран-Прі Всеукраїнського театрального фестивалю Коломийські представлення» (2012).

Осторонь від геніальних творінь Тараса Шевченка не опинилася і  «Академія руху». 2004 року 190-річниця стала поштовхом до пластичної драми «Безсоння (І мертвим, і живим, і ненародженим…)» за мотивами поем «Катерина» та «Гайдамаки» (автор сценарію, сценограф, режисер-постановник – О.Бєльський). В нотатках він зізнається, що ідеєю зацікавила народна артистка України Лариса Кадирова, а для нього Шевченко був «недосяжним»: «Необходимо было найти особую форму воплощения, такие стилевые особенности, знаки и символы, технические приемы, которые позволили бы расширить ассоциативное восприятие в сжатых до предела смысловых картинах». На першому плані «темы покорности судьбе и сопротивление, выраженное в бунте». На сцені «прочерчиваются контуры большого полотна, изображающего картину истории многострадального украинского народа». Привертається увага до болісного явища: «Разбросан по всей Украине многострадальный в рабской покорности люд… абсолютно забывая об одной и единственной для всех истине – людской добродетели». Різними засобами – рухами, музикою, сценографічними знахідками акцентується: «рабское смирение и покорность судьбе в этой массе поверженных недочеловеков и общий крест, который они должны нести из поколения в поколение, в надежде на светлое будущее, которое может быть когда-то наступит». В певний момент «он оживляет в его памяти картины бесчисленных жертв – борцов за правое дело». І сподівана надія проглядає «в слабом мерцании пламени свечи, которую несет к нам через тьму маленький творец-художник, создавая предпосылки истинной веры в предназначение человека».

В книзі «Феномен Бєльського (2019) театрознавиця А.Підлужна дає оцінку твору: «Вистава являє собою приклад справжнього українського поетичного театру… Сценічна оповідь виглядає зримою пластичною поезією, тут шевченкові рими візуалізуються поетичною проникливою пластикою». Наголошує і на змістових аспектах: «затверджується надія українського Поета-пророка на відродження і щасливе майбутнє України». Також підкреслює: «Людяний і непафосний оптимізм режисера-постановника втілюється у символі вогника свічки… він залишається вірним високому завданню митця – не позбавляти надії».

Вистава вражає груповою грою – злагоджено рухаються актори, відчувається, як керівництво режисера, так і розуміння виконавців, які вміють одночасно бути  частиною ансамблю та виразно зіграти свого персонажа. Показовий сценографічний елемент – світлі полотнища, вони виконують різні функції: є прикриттям для тіла, витаючими добрими і злими словами, елементом побуту, перетворюються у знаряддя розправи…

Психологічно найсильніше виражена трагедія Катерини, але вона, як у творі Шевченка, так і в пластичній інтерпретації, не лише особистісна, а й соціальна, через неї проглядає спектр проблем тогочасного суспільства, багато в чому незрозумілих нашим сучасникам. Катерина втілює відчай, страх, надію, на ній такі ж знедолені й грішні намагаються зігнати гнів, образи, негатив, накопичені за роки виснажливого буття, а їй нізвідки чекати допомоги, порятунку, так і гине світла заблудла душа. А якщо екстраполювати події на наш час і уявити, що небозі було зовсім мало років (за сучасними мірками – майже дитина) то маємо трагедію високого соціального звучання.

Вистава 2004 року взяла Гран-Прі театрального фестивалю-конкурсу  «Січеславна» та Всеукраїнського театрального фестивалю «Шевченко в моєму серці». 2005 року Національна спілка театральних діячів України висунула твір на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. Криворізькі митці вийшли у фінал з Національним українським драматичним театром імені Івана Франка. 2006 року Кабінет Міністрів України надав премію імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва у номінації  «Театральні вистави для дітей та юнацтва».

На сцені герої творів Василя Стефаника з»являються нечасто, інсценізації його непростих творів – вкрай рідкісне явище. А постановка лише засобами пластики, здійснена театром «Академія Руху» – єдина в театральному просторі. 2007 року постала пластична драма «Камінний хрест» за однойменним твором, а 2014 року  – вистава «Дідух» (за мотивами новел «Камінний хрест», «Похорон», «Катруся»,  «Злодій»).

Режисер, автор інсценізації, сценограф, художник по світлу О.Бєльський в нотатках пояснюює задум і засоби реалізації: «В пластической драме поступательно и детально должен был бы раскрыться основной мотив – мечты о счастливой жизни через детей Дидуха». Дідухові нащадки присутні майже упродовж всієї дії, вони бігають, граються, втручаються у все, «их взгляды мечтательно устремляются к горизонту, где возможно существует другая жизнь, та сказка, которая может приблизить миг радости и доброты». Івана Дідуха і  дружину, понівечених тяжкою працею та безпросвітністю, О.Бєльський  характеризує як людей, які попри все живуть «сохраняя чувство полета вне времени и пространства». Вони час від часу пориваються в омріяний політ, але тяжкі кайдани злиднів і зневіри безжально скидають їх ниць до землі, яка для них є і найвищою цінністю, і тягарем.

Дуже змістовні міркування театрозавиці А.Підлужної з книги «Феномен Бєльського» (2019): «Сценічна розповідь, виявляючи сутність естетики знаменитого новеліста, робить явними характерні для будь-якого класичного твору риси людського характеру, основні мотиви міжособистісних взаємин, закономірності відносин людини і соціуму». Важливим вважає, що «емоційно постановник підводить до узагальнення… відбиваючи в долі однієї людини історію усієї нації». Про мистецьку та світоглядну цінність критикиня каже: «Завдяки режисерському рішенню, сповненому глибоких філософських узагальнень, інтерпретації підтекстів і смислів, метафор та естетичних порівнянь, умінню Бєльського образно переосмислювати художню літературу, «переплавляючи» її у театр… пластична драма «Дідух» стала ще одним художнім відкриттям у темі, що гортає трагічні сторінки історії українського народу».

Вистава тримає у напрузі завдяки такому прийому, як майже постійне перебування на сцені великої кількості людей, які рухаються то в різних напрямках, то в одному. Так зображені настрої, які змінюються під впливом обставин. Разюче контрастують темрява та світле вбрання, яка показує сутність начебто темних та упокорених людей. Декорації майже відсутні, багато чого відбувається побіля та на колі, яке кружляє, як планета. Музичний супровід мінорний – сумний і тривожний, хоча прориваються світлі ноти – сподівання та віра. Трагізм того, що відбувається з дійовими особами, які вперто намагаються вирватися з безкінечних складнощів, щодалі посилюється, час від часу перериваючись світлими митями, аби знову безжально занурити у знесилююче борсання в житейських тенетах. Співчуття, біль, відчай, жах, надія – все переплітається, втрати реальні і уявні набувають однакової ваги. Вражає, як з допомогою рухів передаються особливості характерів, мотиви вчинків та поведінки, виражаються мрії та прагнення, викликаються емоції, які переповнюють, породжують асоціації, спонукають до роздумів. Диригування режисера і виконавська майстерність синхронно творять дійство.

Василь Стефаник на перший план виносив внутрішні переживання людей, які опинилися у складних життєвих обставинах та постали перед вибором, якого насправді немає. Звернувшись до стефаниківських новел, О.Бєльський підібрав такі знахідки режисури, які дозволили, не вживаючи слів, виразити просту та багатогранну сутність мільйонів простих Іванів, на яких наша земля тримається. І поки вони її обробляють і захищають – вона існує. А мистецтво все має осмислювати, аби не дати душам зачерствіти, аби відчували болі минулі, нинішні і майбутні.

2015 року цей твір заслужено отримав черговий для колективу Гран-Прі театрального фестивалю-конкурсу  «Січеславна».

2008 року була поставлена пластична драма «Незгасима свічка», її прем’єра відбулася у Стокгольмі у рамках міжнародної акції Пам’яті жертв Голодомору, яка пройшла у 33 країнах світу.

За словами автора сценарію та режисера-постановника Олександра Бєльського «В основу музичного образу вистави були покладені фрагменти творів українських композиторів Євгена Станковича та Лесі Дичко. Живий вогонь, дзвони пам’яті, свічки. Чорна тканина, немов крило смерті, пронеслася над Україною, оголивши похованих. Ширяють душі колись красивих людей, нагадуючи про страшні часи, де панував голод, поглинаючи мільйони життів. Відчай, страх і жах репресій. Це були трансформери станів, складених із міні-сюжетів тогочасних реалій».

Цінний відгук залишив Олександр Дзекун, режисер, лауреат Національної премії  імені Тараса  Шевченка, член журі  театрального фестивалю-конкурсу «Січеславна»: «Спектакль схвилював до такої міри, що я, професіонал, не аналізую, а дивлюся як людина (з певною культурою, яка може емоційно відгукнутися). Це абсолютно закінчений, дуже гармонійний і сильний твір. Я побачив не тільки дуже цікаву пластику, а й те, як переживають в такій пластиці життя, таке наповнення за рахунок внутрішнього монологу. Це сильно. А Сергій Бєльський настільки виразний і пластичний – просто чудово. У спектаклі немає натуралізму, є велика правда, людська трагедія, створено простір трагедії. Щоб Ви розуміли значення спектаклю, скажу, що професіонал перетворюється в глядача з одним критерієм: «сподобалося – не сподобалося». Сподобалося, безумовно. Є театр, є ансамбль, є прекрасні солісти. І є трагічне, дуже високого рівня естетичне видовище».

Сучасна драматургія представлена постановками директора-художнього керівника колективу Олександра Бєльського, який нові вистави готує сам, замислюючи концепцію, творячи сценарії за мотивами класичних творів чи за власним задумом, реалізуючи музичні та художні образи, сценографію.

Але варто пригадати втілення однієї з популярних п»єс Неди Неждани «Той, що відчиняє двері» (1998 р.), до неї «Академія руху» звернулася 2016 року, давши трактовку твору в жанрі «чорна комедія для театру національної трагедії», сюжет якого – розмова звичайних жінок в незвичайному місці, акцент зроблено на показі людей в критичній ситуації, яка змінює, дарує право вибору. За словами режисера-постановника О.Бєльського він прагнув показати, «що жити в стані страху згубно для людської психіки, що слід за будь-яких умов шукати вихід самостійно і вірити у підтримку».

Театр – мистецтво універсальне, доступне завдяки унікальним засобам всім своїм поціновувачам, незалежно від країни проживання, особистого набутого досвіду. Пластичні постановки мають ще й такі переваги, як можливість їх сприймання, незважаючи на рівень володіння різними мовами. Але національний компонент, традиції та особливості країни, яку представляє той чи інший творчий коллектив – одна з тих обов»язкових родзинок, які додають цікавості, є важливими для збагачення культури саме своєї країни, для її презентації у нинішньому мультикультурному світі. Тож українська тематика, твори українських авторів на сцені «Академії руху» – це гордість і окраса, невід»ємна складова творчості, так було, і так буде надалі!

Перелік українських за темою, духом, приналежністю сценічних витворів ще поповниться…

  • 1996 Олександр Бєльський: «Відродження» (сторінки історії України)
  • 1996/2001/2018 – Леся Українка: «Лесина пісня/Лісова пісня/Таємниці зачарованного лісу» (Лісова пісня)
  • 1999/2009/2015 – Микола Гоголь: «Пристрасті за Гоголем» (Мертві душі/Одруження/Шинель)/»Одруження»/»Акакій» (Шинель)
  • 2004/2014 – Тарас Шевченко: «Безсоння/І мертвим, і живим, і ненародженим…» (Катерина/Гайдамаки)
  • 2007/2014 – Василь Стефаник: «Камінний хрест/Дідух» (Камінний хрест/Катруся/Злодій/Похорон)
  • 2008 – Олександр Бєльський: «Незгасима свічка» (пам»яті жертв Голодомору)
  • 2016 – Неда Неждана: «Той, що відчиняє двері»

Далі буде…