Академия Движения (Кривой Рог) - театр музыкально-пластических искусств

Газета «Червоний гірник» №176, 25 листопада 2000 р.

ВІЧНА КАЗКА ЧАСУ

Вистава «Голос землі», нова робота колективу театру «Академія руху», задумана, виношена і здійснена художнім керівником Олександром Бєльським на честь 225-річчя Кривого Рогу. Але якщо ви гадаєте, що це якась історична чи щось подібне, то ви дуже помиляєтесь. Хоча…А з другого боку, може,й історична, не в розумінні хронології, а у філософському осмисленні часу.

У спектаклі є епізод, котрий називається «нитка життя», і здається, що, сидячі в залі, ти чуєш, як звучить час. Його голос то поетичний, то трагічний, і на ту нитку, як барвисте намисто, нанизане наше минуле, наше нинішнє і наше майбутнє. Біжать, біжать намистинки по нитці часу, а нитка закругляється в коло, і, наче вістря блискавки, ударяє тебе думка: ти не перший на цій землі і не останній на ній, нитка тягнеться у вічність, а тобі пильнувати, щоб не перервалася вона в твоїх руках, бо інакше, наче намисто, з неї спорснуть у небуття мільйони поколінь, що йдуть за тобою.

Цей барвистий, красивий і глибокий спектакль неможливо переказати. Його можна лише відчути, як емоцію: його жорстоку трагічність і трепетну лірику, гнів і замилування, натхнення і ницість героїв. Олександр Бєльський побудував цей спектакль так, що картини далекого минулого нашого краю, міфи, сучасність, майбутнє, легенди – все це в пластичних картинах – ідуть «в перемішку». Здавалось би, їх нічого й не зв’язує, а між тим, вони міцно тримаються вкупі, зв’язані образом Художника. Художник, Великий Кривий, Юний скіф, Амізок – всі ці ролі виконує молодий артист Сергій Бєльський. Пластичний і емоційний у кожному своєму русі, Сергій надає усім своїм ролям в спектаклі своєрідного шарму. Але усі його перевтілення – це образи тих, хто протистоїть Злу. Зло було завжди – жорстке і криваве в часи скіфів, цинічне і теж криваве – в нинішні. У часи скіфів воно було вдягнене в лати, нині – в піджак. Але ціль його та сама: знищити такі вічні речі, як побратимство,натхнення, кохання, співчуття, саму людську душу. І в кожній історичній епосі, незважаючи на муки, страждання і навіть саму смерть та душа надлюдським останнім зусиллям перемагає. І разом з нею відроджується земля.

Можливо, це лише моє сприйняття спектаклю, а режисер – автор вкладав у свої пластичні картини інші думки. У тому-то й особливість вистави, що в ній не вимовлено жодного слова, а лиш звучить музика і на сцені панує вільний танець. Це дає простір для фантазії глядача і розбуджує не лише його думку й почуття, а, може, навіть гени.

Особливо мені припали до душі ті частини вистави, що зображують минуле. Скіфи – наші предки, відважні, хитрі й жорстокі степовики. Так зображують їх М. Корнєв, А. Івасіх, В. Косушкін та А. Гарбузенко. Але й серед них є вірність дружбі й благородство, й історія Амізока та Дандаміса (А. Косенко) це підтверджує. Величезна емоційна випуклість «скіфських» сцен. Їхні постаті й лиця ніби укриті золотим порохом вічності, куди їх віднесла течія часу. Їхні рухи рвучкі й сповнені сили, а музика, яка їх супроводжує, чомусь обсипає морозом. У ній завивання степового вітру, і шелест ковилу під галопом коней, і далекий гавкіт собак, що сполохали дрофу, і посвист суслика коло нірки. Страшні речі витворяє ця музика з людиною: відчуваєш себе вільним і диким скіфом з гарячою кров’ю сина степу.

Так само і в інших картинах угадуєш пристрасну думку автора. Космічність усього, що відбувається на світі, контрастність людського існування, усвідомлення того, в яку глибоку западню не людяності потрапали ми нині і обпікаюча віра в те, що людський талант усе переможе – такий їхній зміст.

Навіть не віриться, що настільки ємкий спектакль зіграли, по суті, підлітки, юнаки й дівчата в першу пору свого змужніння. Так, діти люблять рухатися, і часто їхні рухи сповнені неусвідомленої грації. Але добитися, щоб та пластика була аж така промовиста – тут потрібні ще й талант і терпіння режисера, сценографа, автора, словом О. Бєльського.

  • Наш театр, - каже Олександр Гнатович, - це база формування світосприймання дітей, нашого основного глядача. Зараз, по-моєму, в цій справі – великий перекос: дитячу чуттєвість формують на гедонізмі. Мовляв, головне в житті – насолода, за всяку ціну насолода, хтивість. Це вивільняє інстинкти і спопеляє живу душу. Театр з усіх сил протистоїть цьому, пробуджуючи почуття людські, високі. Жест, музика, барви – все це підсвідомо впливає на дитину, і я вірю, що краса врятує світ.

Оптимістично закінчується й спектакль: картиною майбутнього відродження рідної землі. Під вічними білими вітрилами хмар тут житимуть щасливі люди – вільні, веселі, зовсім не такі, як ми. Але це теж будемо ми, бо люди – вічні.