Відгуки

Цьому унікальному театральному організмові важко знайти визначення. Його тіло – музика. Язик – рух. Голова – філософія. Серце – поезія. А суть його – людина в русі і рух в ім’я людини. Образ його думок, пристрастей, смислу його життя.

«Академія руху». Тендітне диво в жорстокому промисловому місті Кривий Ріг на багатющий землі, побитій виразками циклопічних кар’єрів. Тут залізорудні дощі лишають криваві калюжі, в яких купаються червоні горобці. Тут в парку при злитті тихої річки Саксагань та затишного Інгульця стоїть прекрасне музичне училище і кам’яніють древні дольмени. Тут полум’яніє «Криворіжсталь». Директор лялькового театру пише чудові вірші, дороги роздовбані, невеликий виставковий зал вражає експозиціями, вічний Шевченко дивиться на колонаду театру драми і музичної комедії свого імені, вистави якого контрастні, як день і ніч. Пасажирські поїзди зупиняються тут двічі, бо місто тягнеться на 120км. Місто краси і убозтва, багатства і бідності, поезії і прози, контрастів і парадоксів.

Парадоксальний і сам театр «Академія руху». Це не балет, не просто танець, не пантоміма, не евритмія – це і те, і друге, і десяте, що в своєму синтезі творить могутній насичений емоційний образ глибокого змісту. Танець тут різноманітний від класичних пуантів до босих ніжок, від народних «голубців» до акробатики брейк-данса. Рух жорстко зв’язаний ритмом – від різких пробігів до повільного перетікання, від безлічі варіантів кроків до пози, ракурсу, жесту. Дуже важливі співвідношення фігур на сцені, їх пластичні діалоги, дотики, підтримки, відштовхування і притягнення.

Фундатор, режисер-постановник театру Олександр Бєльський мислить філософськими узагальненнями і візуальними метафорами. Його хвилюють проблеми загальнолюдські, вічні. Він трактує їх на матеріалі конкретному, але у виставі збільшує і виразно акцентує головне. Так, режисера привабили легенди і міфи Криворіжжя, знаменитого Степу – і виникла вистава «Голос Землі» про боротьбу за виживання, про єдність роду, ворожнечу з чужинцями, про подвиг самопожертви і можливість взаєморозуміння.

В виставах нема ілюстративності, буквального наслідування тексту. Передається філософський зміст творів. «Лісова пісня» починається з напівритуального танцю дівчат (русалок? мавок? квітів? весни?). З їхнього гурту вирізняється жінка (мати? Україна? Муза? Доля?), вона обдаровує маленького хлопчика сопілкою (талантом? душею? долею?). Він вчиться грати, вибиваючи ніжками складний ритм і малюнок (торує свій життєвий шлях?). Його сопілка переходить до Лукаша, а зі смертю героя – знову до хлопчика (сина Килини? до наступного покоління?). Коло замикається. Бо життя людства спіральне, і на кожному оберті людина мусить стати трохи вища духовно, своїм життям до себе дорівнятись.

В абсурдистській п’єсі С.Беккета режисер все ж таки вдається до слова – фрагменти тексту у виконанні інтонаційно і пластично виразного артиста драматичного театру В.Короленка необхідні йому як ті камінці, по яких глядач перебіжить через сюжетний потічок смислу парадоксальної п’єси. Дві іпостасі особистості старого Креппа – біла та чорна – і жінка, його трагічна любов, ведуть між собою вишукано ламкий діалог боротьби і єдності протиріч, що і є, власне, життям.

Олександр Бєльський не тільки створює візуальні тексти руху артистів, він стенографічно вирішує простір вистави і костюми персонажів (у співробітництві з художницею Тетяною Бобровою). Як правило, це метафоричні прийоми, які при, здавалося би, зовнішній простоті насичені і виразні за змістом. Мотузки павутиння в «Лісовій пісні» (нерви, струни душі, лісові хащі абощо), палиці-списи в руках наших пращурів у «Голосі Землі», канцелярські столи в «Креппі», величезні чорні шовкові рухомі фіранки Долі і Фатуму в «Маленьких трагедіях».

Костюми часто умовні і оригінальні. Скіфські ковпачки зі знаменитої пекторалі («Голос Землі»), широкі блузи в «Креппі», плащі і маски в пушкінських трагедіях. Особливо полюбляє Бєльський Білий колір. Артисти в білому особливо виразні у русі на тлі чорних завіс. В українському матеріалі (Леся Українка, Тарас Шевченко) білі костюми ледь стилізовані в національному дусі, але без традиційної вишивки і кольорових плям. Лише Богородиця з’являється відповідно до іконописного канона в блакитному плащі з кривавим шарфом, яким Її будуть розпинати люди-небораки, це біле сяйво створює образ чистоти, піднесеності, ліризму, поза часовості.

Музична драматургія вистав «Академії руху», створюється, як правило, Антоніною Бєльською, дружиною і музою Олександра Гнатовича, багаторічним директором театру. Це або інструментальна класика від Баха до С.Прокоф’єва, або сучасний симфонізм А.Шнітке, Є.Станюковича, Л.Дичко та інших. Музика у виставах цього театру, здається, сама диктує тілу рух, а рух наче народжує музику.

Режисурою захопився і син Бєльських Сергій, баскетбольного зросту юнак з профілем поета Бориса Пастернака.  Сергій один із провідних артистів театру (Лукаш; Альбер – Моцарта – Дон Гуан – Вальсінгам; Амізок  «Голос Землі»). Він часто допомагає в творчості батькам, уже самостійно ставить окремі сцени і цілі вистави (клоун-мім-шоу  «Телефонуйте 03, або Шоу без гальм») і вчиться фаховому уму-розуму в Києві.

В репертуарі  «Академії руху» є і дитячі вистави – «Чукоккала», «Буратіно», «Одвічна казка», «Лускунчик», «Чортик з табакерки». А починалось усе з «Пурпурових вітрил» 19 травня 1995 року. Отже, скоро ювілей.

Ну, а артисти? Їх де взяти для такого специфічного театру? Обіцяють підготувати в Дніпропетровському театральному коледжі – хай би дотримали слова. А тим часом артистів роблять самі. При театрі працює школа, де підростають юні таланти, здатні не тільки дивовижно гармонійно і складно рухатись, але й розуміти, навіщо і заради чого вони це роблять. Діти-артисти і вже доросла артистична молодь напрочуд музичні, відчувають поезію, працьовиті і гармонійні на сцені та в побуті.          Недарма театр має численні українські та міжнародні нагороди. Щойно одержали Гран-прі театрального фестивалю «Січеславна-2004» в Дніпропетровську. Вистава «Безсоння» за мотивами творів Т. Шевченка («Катерина», «Гайдамаки», «Сон») вразила і глядачів, і журі. Стражденна українська душа палахкотіла на сцені вогнем кохання і відчаю, боротьби і смирення, надії та віри.

Ось тріо жінок у білих очіпках та фартухах, повних яблук, заламують руки над головою – і покотились від них по землі яблучка-діточки. Крихітні паростки життя – піднімаються тендітні рученята, вмирають. Виростають, розбігаються… І мертві, і живі, і ненароджені.

Ось кидається на всі боки зраджені Катерина, білий шарф-немовля тріпоче в її руках – і падає вона в чорну безодню. І піднімається з тої темряви велично-спокійна Богородиця, навколо якої врешті решт збереться весь народ, дорослі й діти, щоб потім вибігти до нас вією своєю красою, енергією і поетичністю.

Покров Богородиці, кажуть, осіняє нашу Україну. Нехай же під тим покровом буде благополучним і театр «Академія руху», хай процвітає, хай творчість його буде невтомною, пошуковою і прекрасною. А місто Кривий Ріг і вся наша держава поцінує діамант духовності й краси у своїй багатющій землі.

театрознавець, професор, заслужений діяч мистецтв України

.

«Справжній театр перетворює натовп на народ. Ці слова належать німецькому письменникові Томасу Манну, одначе вони дуже співзвучні творчості заслужених діячів мистецтв України Олександра і Антоніни Бєльських, які ось уже понад 45 років творять у Кривому Розі саме такий театр мудрої думки, що піднімає глядача над захланною буденністю, пробуджує в ньому ті глибинні почуття, зміцнює ту стрижневу основу, що й вирізняє особистість із загальної маси. А саме особистості є сіллю кожної нації.

За цей час режисер Олександр Бєльський поставив десятки вистав, що грунтувалися на європейських і світових традиціях пластичного театру. Назву театру пластичних мистецтв  “Академія руху” можна прочитувати і як рух до вдосконалення, як рух до філософського осмислення буття, рух, як неодмінну складову прогресу, і, звичайно ж, рух, як мову, що нею говорить з глядачем цей театр. Виставами “Академії руху” захоплюються не тільки в Україні, а й Франції, Данії, Німеччині, Росії.

Найцікавіше те, що це не набуті з досвідом думки. З цього пошуку сенсу життя, з розмови про справжні, неперехідні  цінності  45 років тому і починався цей унікальний режисер, цей ні на кого не схожий, один такий в Україні театр, який за цей час не розмінявся на дрібняки, який не поставив жодної вистави “на потребу”.

Коли Олександр Бєльський похвалився, що  хоче поставити пластичну драму “Камінний хрест” за новелами Василя Стефаника, я подумала наразі, що він або геній, або ж божевільний. Виявилось, геній, бо вистава вийшла така виразна, така по-стефаниківськи болюча, така пронизлива і така співзвучна сьогоднішнім реаліям українських заробітчан, як і сто років тому вигнаних злиднями з рідної землі, відірваних від своїх сімей, від свого коріння.

«Ви хочете знати, якої величини творча зірка Бєльского, – казав мені Марлен Матус після вистави. – Так знайте, зірки не бувають великими або малими. Вони або світять, або ні. Зірка Олександра Бєльського далека від нас, але вона робить спроби до нас наблизитися. А ми ще не готові. Ми ще не спроможні сприйняти її світло. Він бачить більше, бачить далі, бачить глибше нас, прагнучи указати шлях, повести нас за собою. Це зірка із прийдешнього майбутнього…»

Мабуть, через цю прийдешність із майбутнього таким довгим і звивистим був шлях становлення театру “Академія руху”. Згодом  член Шевченківського комітету  академік Іван Дзюба назве мистецтво Бєльського  коротко: пластична скульптура.»

.

«Театр завжди був і залишається духовним храмом. Його місія – здійснювати просвітницьку роботу, виховувати почуття, розвивати духовну константу людини. І найкраще вдається нести цю місію на літературному матеріалі, що пройшов випробування часом. Завжди, а з початком нового тисячоліття особливо, театр, і не тільки український, а й світовий, почав наполегливо шукати нові  естетичні напрямки. Шукати нову мову, нову стилістику, нові форми сценічного мислення і виражальні засоби для втілення режисерського задуму. Бо коли такого пошуку немає, немає і відкриттів, від  чого театр дуже програє. І в цьому сенсі музично-пластичний театр, яким є «Академія руху», в повній мірі співзвучний часові.  Він пропонує уніфіковане мистецтво танцю при суто драматичному існуванні актора на сцені.

І це правда. Подивившись свого часу виставу Криворізького театру музично-пластичних мистецтв «Академія руху»  «Безсоння» за творами Т.Г. Шевченка, академік Іван Дзюба сказав, що пережив справжнє потрясіння від того, що, не промовивши зі сцени жодного  слова, актори змусили глядача почути в собі поезію  нашого національного генія, змусили майже фізично відчути біль  Кобзаря за долю України.  І в цьому сенсі Кривий Ріг, Україна  можуть пишатися тим, що в нас є такий ні на кого не схожий режисер, як Олександр Бєльський Є створений ним унікальний театр, який щоразу демонструє повий виток свого творчого розвитку, кожна вистава якого спонукає до глибоких роздумів про свій час, про роль і місце кожної людини у цьому часі.»

.

«Все, що бачила у вас, — сильна робота для душі: Ібсен, Стефаник і тепер Хемінгуей. Для пластичного театру  неймовірний репертуар. Ви маєте усі можливості для того, щоб для вашої молодої публіки бути лідерами – ви майже  ровесники, харизматичні, розмовляєте зрозумілою мовою, але такою, яка їх піднімає, напружує, примушує працювати душею. Це не комп’ютерні ігри, не фільми,  не інтернет, це те, що можна побачити тільки тут, у театрі. За такі речі хочеться дякувати, бо театра багатозначного, філософського  і сучасного для молодих не часто знайдеш.  Ви самі, може, не складете собі ціну.

Такою ж константою у вашій творчості залишається культура жесту, тіла, пластичної мови. У цій виставі ви найсучасніші. Епізоди побудовані так, що глядач дихає з вами в унісон. Ви не поспішаєте, розкриваєте нам формули, які нам зрозумілі, і даєте час їх освоїти.»

.

«Для справжнього мистецтва немає провінцій і периферії, оскільки театральний процес не залежить від регіональної приналежності. Він залежить від наявності людей, зацікавлених в розвитку театру, української культури; людей, які хочуть, можуть, вміють і бажають розвивати театральний процес взагалі. Сучасний театр відродять молоді. Особливо, якщо вони спираються на досвід старших. Коли я бачу роботи Олександра Бєльського, мене завжди підкорює молода енергія акторів, яка з’єднується з його розумінням життя. Єднання батьків і дітей (адже грає і його син Сергій) – це зіткнення, з якого викарбовується іскра професіоналізму, іскра вміння знайти і подати думку через пластику, через жест, через міміку, якесь образне рішення простору. Це сьогодні дорогого коштує.»

.

«Вісім сцен, укладених за відомими новелами «Камінний хрест», «Похорон», «Катруся», «Злодій», творять єдину історію про трагізм та безвихідь світобудови і людини в ній, про відчайдушність надії, нездійсненність втечі, невідворотність страждання. Автори вистави шукають і знаходять «свого» Стефаниказа межами покутського села, за полями-долами – у місті.  Територія вокзалу, позначена в глибині сцени подіумом, двома очима-прожекторами прибуваючого потяга та панічно-судомною пластикою натовпу – несподівано відкритий криворіжцями концептуальний горизонт (цілком у руслі найактуальніших досліджень сучасних культурологів та літературознавців). Тут, у цьому дуже точно намацаному театром найвужчому «гирлі» стефаниківського хронотопу, де село перетікає у місто, батьківщина – в еміграцію, відчай – в надію, гірке минуле – в невідоме майбутнє, театр поселив своїх безіменних персонажів. У сільському  полотняному вбранні, з торбинами через плече, вони піднімають над собою чорні парасольки – ще селяни, але вже й міські пілігрими, готові до подорожі у безмежний простір, звідки нема вороття, звідки один лише вселенський протяг, що зрідка приносить з-за океану на згорьовану Батьківщину листи. У фіналі вистави таким листом наче тавром Дружина (В. Івасіх) пропікатиме  груди своєму чоловікові – Дідуху (С. Бельський), і ці тортури переростуть у найсильніший пластичний образ вистави – їхню спільну Голготу. Обійнявши разом вертикаль стовпа та розпростерши врізнобіч руки, ця пара постане двоєдиним знаком Розп’яття. Семантика жіночого й чоловічого, життя й смерті, безмежної любові й нескінченної муки людської закарбується у цьому вражаючому образі живого хреста, наче витесаного з каменю й молитви, тіла й душі водночас.

Принциповим кроком постановників стала відмова від звичної для цього колективу моделі театру «зірки» (нагадаємо, що така модель була притаманна європейському театрові у другій половині ХІХ ст.). Дідух (С. Бельський) та його Дружина (В. Івасих), попри всю значущість постатей батьків, не є головними героями вистави. Присутні майже в кожному епізоді, вони слугують радше зв’язуючими дію наскрізними образами. Це від них бере початок такий важливий у виставі дискурс дитинства й молодості як надії та сподівань. Наратив потенційного щастя розгорнуто через прийом подвоєння: спершу це їхні діти у дитинстві, дзвінкі й чисті Ю. Пахаян-Д. Живицький, згодом –вже дорослі діти (М. Нобєлева, В. Грошев) та їхня історія виходу за межі приреченості. Безсумнівно, з цього погляду «Дідух» є виставою ансамблю, особливої етичної міри та колективної відповідальності, адже в ній злютовано працюють усі учасники трупи. Водночас, саме дуетні сцени С. Бельського та В. Івасих – кульмінаційні у виставі. Тут пластичний театр мовби сягає своїх граничних меж, підносячись до рівня філософських узагальнень та найглибшої експресивності, котра не має нічого спільного з ілюстративністю. У дуетному епізоді «Останній спогад» виконавці існують наче в якомусь особливому, перенасиченому розчині повітря. В цьому, винайденому митцями просторі особливої, посиленої густини, де діють спеціальні, невідомі нам закони руху та взаємодії тіл, авторові цих рядків побачилось щось надзвичайно еквівалентне стефаниковому слову, сокровенно наближене до самої його суті…

Серйозна, несуєтна робота «Академії руху» дивує своїм сучасним підходом до інтерпретації творчості одного з найвидатніших модерністів української літератури ХХ ст. Після неї подумалось несподівано: червона, кам’яниста, сипуча шахтарська земля Кривбасу з іржавими калюжами після дощу – хіба не ті ж стефаниківські ґрунти-хрести-вокзали, що кровоточать нашими сьогоденними болями?»

.

«Я була на виставі Вашого театру десять років тому. Те, що я зараз бачу в театрі, це – небо і земля, інша планета. Я вітаю театр з тим, що він, нарешті, може бути справжнім театром як за своїм контентом, так і за зовнішніми прикметами справжнього академічного професійного театру.

Зараз на фінішній прямій друк альманаху, в який увійшли експертні відгуки, а це – понад 185 текстів експертів, в тому числі і текст про спектакль «Спокушені спрагою». Театр «Академія руху» обов’язково отримає цей альманах, що стане прекрасним експонатом для музею театру «Академії руху», тому що наша робота не в тому, щоб поїздити та проставити оцінки, а в тому, щоб допомогти театрам подивитися на себе, оцінити власний шлях, власні здобутки».

  .

«Театр «Академія руху – соціокультурний феномен». Фактично, такому театру, який би в промисловому, депресивному місті, який би дуже зрозумілою, універсальною мовою, адже мова тіла – універсальна, він мав такий месседж важливий, з якого власне почалась хвиля багатьох пластичних форм. Але особливістю театру «Академія руху», мені видається, це наявність унікального режисера, пана Олександра Бєльського, людини з блискучою освітою, який виховав цілі покоління митців. Театр відкрив сьогодні свій музей, має затишний гарний зал. Театр примусив звернути на себе увагу міста, в якому вихована ціла плеяда людей, які приходять до театру, які люблять театр. Власне теми, які порушує, режисер, це і Хемігуей, і Стефаник, це і сьогоднішня вистава «По той бік кургану», яка стосується прадавньої історії, протистоянь, боротьби, перемоги, заглибленості в історію краю. Тому, якщо говорити про театр «Академія руху» – це дійсно академія, яка виховала і виховує не тільки в середині колективу, а й виховала місто і владу, що дуже важливо, бо не у кожному місті є така перлина, яка змушує людей, які далекі від мистецтва, приходити, любити і допомагати.»

 .

«Хочу подякувати вам за те, що пережив на вашій виставі почуття катарсису. Почали грати сюїту, і душа моя вознеслася і сльози потекли. Я не дуже сентиментальний, а сьогодні мене пройняло диво театру. Це мистецький, художній подарунок. Давно не бачив такої продуманої,  вивіреної партитури взаємин дійових осіб. Я не знаю, як після такої вистави говорити словами, а жестом я не володію, як ви. Не знаю, чи є такий театр у Києві, та й в Україні взагалі. Відчувається висока культура театру, і це читається у кожному з вас.

У жанрі я думаю, що це філософська притча. Вже не кажучи про рибу-хрест. І море це житейське, зіткнення духу і тіла, суєта із птахами. Я вже не кажу, як використовується техніка, все точно, усі смисли. Ви додержуєтесь міри відбору, міри художності, міри виразності.  Я вам дуже вдячний за багатозначну, глибинну працю. Ви вийшли на вищий рівень прочитання складних філософських творів. На тлі зображувальної розпусти на телебаченні  мені подобається ваша стриманість. Ще раз вам земно вклоняюся за ваше мистецтво.»

.

«- По білому – чорним… Протистояння… Закрутило у вихорі хлопчика, котрий мріє стати художником. Понівечило долі молодих дівчат. Когось зламало, когось згубило. Посипалися яблука…

…В руках живих і ненароджених дітей (нездійснених сподівань, несправджених бажань) – знову яблуко. Це – красномовний повторюваний у виставі образ, введений сценографом і режисером-постановником як акцент висвітлення головної проблеми твору. Яблуко – як причина усіх нещасть. Чому зламана цнотлива квітка (Катерина)? Через що молоду красиву жінку чорними круками обсіла біда?

…Розбрат, зло, ненависть. Глухі, сліпі і… нещасні. А тому – наче в коконі, без світла. Б’ється Україна – красива дівчина у вінку – в безвиході. Б’ється Ярема між злиднями, гнітом і особистим горем. Втратив кохану, несила жити в неволі. Що діяти? Де істина? Боротьба проти пригноблювачів нічого не дає. Палає у вогні рідна земля, горить Яремова душа. А на задньому плані сцени – той самий хлопчик зі свічечкою. Вогник слабенький. Та хто має очі, той побачить. Не бачить Ярема, не бачать й інші. Спрага… Її водою не втамувати. Дим, морок, туман… В конвульсіях – моя Україна.

Свічечка – ще один яскравий, на мій погляд, штрих у спектаклі. Він несе на собі ідейне навантаження. Є натяком на відповідь до запитання: що ж робити?»

Людмила СИДОРОВСЬКА,

 .

«Я здавна люблю цей унікальний театр в Україні. Таких більше нема. Вони так багато роблять у Кривому Розі, у такому непростому місті. Вони несуть людям так багато краси, думок і почуттів, що перед цим можна тільки схилитися. Театр виростає, має дуже гарний репертуар, гарну трупу, яка весь час підсилюється молодими силами. Мені дуже подобається і сама вистава «І мертвим, і живим…», але найдорожче, що несе цей театр, це вогник надії яким вона закінчується. Цей вогник надії надзвичайно потрібен всім нам. Вдячна за те, що театр «Академія руху» взяв на себе тягар цього дуже тремтливого вогника.»

.

«Театр «Академія руху» – це унікальне явище не тільки в українському театральному мистецтві. Я переконаний, що це явище європейського і, навіть, світового рівня. Тому що синтез мистецтв, а саме пантоміми, пластики, музики, балету, охоплює дуже широке поле наших сприйнять та завдяки цьому досягає такого ефекту та емоційного враження. Уявіть собі, що кожен жест, кожна деталь мають і метафоричний, і символічний зміст. Я дивився на яблука, дітей, на рухи з демонстрацією внутрішніх глибоких переживань  і думав про те, яка все-таки продумана режисура і сценографія. Особливу роль відіграє музика, яка драматизує і підсилює всю архітектоніку  цього дійства і це вражає. Надзвичайний драматизм, вражаюча акторська гра… Я намагався подивитися, впіймати, вловити  кожне обличчя, кожну міміку, кожен рух. Я бачив наскільки внутрішньо переживають актори зміст та сюжет, що закладений у цих полюсних враженнях та сприйняттях України: одна Україна покірна, як Катерина, друга – бунтівлива. Це два символи, які показують, що Україна до сьогоднішнього дня переживає два стани: з одного боку дивовижне терпіння, а з іншого – вибух гніву, помсти, що виходить за межі християнського сприйняття. Хотів би привітати і режисера Олександра Бєльського, і весь колектив театру, та сказати, що ми пишаємось, що маємо такий театр в Україні.»

.

«Хочу подякувати за таку чудову виставу. Я навіть не уявляла собі як драматургію Ібсена, таку складну і психологічну, можна втілити засобами, якими працює театр, засобами пластичної драми. Але те, що я сьогодні побачила на сцені, мене переконало в тому, що коли талановиті люди працюють, немає ніяких перепон для творчості. І коли працює така талановита молодь, яка дуже фахово робить свою справу, то отримуєш естетичне задоволення і радієш з того, що наше театральне мистецтво розвивається. Я дуже вдячна постановникам і виконавцям цієї вистави за творчість,натхнення, фах, професіоналізм, які ми сьогодні побачили на сцені.»

.

«Зустрічаюсь з колективом «Академія руху» вже четвертий раз. Мене дивує їхня енергетика, у них немає заспокоєння в пошуку. Це настільки красиво, пластично, розумно. Пластика – це дуже абстрактне мистецтво, може і абстрактнішого немає, бо тут немає слів, а є тільки тіло. Передати тілом душу, думки, емоції – важко, але їм це вдається! Я вітаю місто Кривий Ріг з тим, що вони мають такий прекрасний, унікальний колектив, який ми завжди раді бачити і в Тернополі, Івано-Франківську,  Львові, Луцьку, Ужгороді, Рівному. Ми раді будем бачити вас на наших фестивалях, на творчих вечорах. До майбутніх зустрічей! Здоров’я та любові вам у вашому місті та області, бо ми полюбили вас  щиро!»

.

«Бачу цей колектив вже давно. Вони, як альпіністи, піднімаються і піднімаються вище і вище! Все думаю, яка ж буде наступна вершина? Від «Червоних вітрил» пройти Шевченка, Лесю Українку, Гоголя, Хемінгуея, тепер «Пер Гюнт»… Безумовно колектив весь час в русі, він росте, змінюються люди, багато молодих , виховуються майбутні таланти. Хочеться побажати, щоб вони трималися міцно, бо це не просто творчий колектив – єдина сім’я.

Я був на Ювілеї «Академії руху», коли батьки дітей, які тут працювали, дякували Олександру Гнатовичу за їх виховання, що він виховує у високому мистецтві, іде високими стежками. Хочеться побажати, щоб не зупинялися і чекати нових вершин.»

.

«Я вітаю місто Кривий Ріг з надзвичайною роботою театру «Академія руху». Я дивуюсь всьому сімейству Бєльських, як вони вміють бути різними в різному матеріалі. Я не вірила в те, що п’єсу Ібсена «Пер Гюнт», таку розмовну, таку довгу, таку малодійову, таку описову можна перетворити на пластичну дію. Абсолютно точні невеличкі деталі руху долонь, пози, подачі себе кудись комусь – все це настільки точно читається в залі як думка, як глибока думка, як філософська думка, як сучасна думка. Я просто вражена і дуже рада, що на моєму шляху трапилась ця вистава. Дай Боже нових творчих успіхів.»

.

«За багато років існування театру «Академія руху» я побачив майже всі його вистави. Цей театр не просто росте, не просто розвивається він осягає неймовірних горизонтів, долає простір, долає час, заволодіває все новими і новими територіями. Міф Кривого Рогу, міф про те, що в індустріальних містах, де у людей повно турбот соціального, екологічного характеру, існує острівець мистецтва, культури, який насправді є цілим материком. Це локальне явище для українського театру є колосальним явищем неймовірно великого масштабу і цей масштаб осягнення теми, осягнення текстів Шевченка, Стефаника, Екзюпері, і зараз Ібсена засобами пластичного театру робить мистецтво цього театру міжнароднозначимим, абсолютно конвертованим. Робота Сергія Бєльського в ролі Пер Гюнта, його постановка – це надзвичайна подія не тільки для українського театру. Кожний рух, кожний жест, пластика ансамблю, мізансцени, композиція, робота з музикою Гріга – всі елементи працюють на виявлення надзвичайно глибокого сенсу. Переконаний, що ця вистава буде зрозуміла всім у всьому світі.

.

«Основой любого дела является энтузиазм и задор тех, кто его начинает. Примером того, как самоотверженность может давать реальные плоды, стала деятельность Антонины и Александра Бельских, которые в Кривом Роге более 45лет назад создали независимую альтернативную театральную труппу, начавшую активно развивать новый театральный жанр – пластическую драму и работать над разработкой основ театра новых форм – театра философского направления и пластической метафоры.

Что же такое искусство Театра «Академия движения»? Жанр пластической драмы, возможно, самый сложный по воплощению и самый благодатный по возможностям влияния на зрителей. Ведь все здесь подвластно эмоциям, будоражению фантазии зрителей, привлекает их в непостижимый, образный мир движений, когда слово как таковое не звучит, а проговаривает сама душа звуками музыки, комбинациями пространственных абстракций, почти реальными на ощупь всплесками чувств. В движении заложены огромные возможности. Талант создателей представлений делает движение красноречивым, выразительным, понятным.Есть одно, что объединяет спектакли «Академии Движения» – исключительная выразительность. Оригинальный пластический язык понятен, изыскан и убедителен. Музыкальная ткань спектаклей, неограниченные возможности и техника актеров, красивые костюмы, сценография и антураж работают на создание законченного образа спектакля, который остается в памяти зрителей надолго…»

 Алла БИСТРОВА                                                                                                                                                                                                                                                                                           Газета «День» №44 (363), 2005

.

«На эмблеме «Академии» – фигурка девушки и тугой алый парус. Это воспоминание о прекрасном спектакле по романтической повести А. Грина «Алые паруса», с которого начиналась история этого театра. Успех этой работы был потрясающий. Спектакль до сих пор возглавляет репертуар «Академии», с ним он объехал половину стран Европы.Но в дальнейшем Александр Бельский, оставаясь романтиком, перешел к работе над произведениями большого философского смысла: Шевченко, Гоголь, Леся Украинка, Стефаник, Пушкин, Хемингуей, Шекспир, Беккет, Ибсен, Экзюпери и другие. Может быть, поэтому, что у гениев нет случайных, легковесных произведений, которыми пичкают читателей многие нынешние авторы. У классиков довлеет над всем не нижняя половина тела, а душа и сердце человека.»

Лариса ЧУХАН
«Домашняя газета» 30травня 2012р. №22 (817)

.

Після перегляду вистави «По той бік кургану»…

«Формат театра «Академия движения» и формат спектакля очень специфический. Здесь я увидела продолжающуюся линию творческого почерка и Александра Бельского, и Сергея Бельского, который является не столько продолжателем, он строит свой своеобразный мир из своего виденья искусства. Он взращен и воспитан этой эстетикой, но просматривается и своя творческая индивидуальность. Здесь – яркое движенческое противостояние двух сил, тут нет определенного выраженного сюжета, это скорее эмоциональный набор картин, видений, фантазий, которые где-то внутри объединены таким сюжетом, но такая форма спектакля дает возможность зрителю включить собственную фантазию и попробовать надумать свой мир на этой основе, что-то сфантазировать, что-то понять, что-то додумать. Здесь – творческое  поле для зрительского восприятия.»

Алла ПІДЛУЖНА, Лауреат Премії Національної спілки  театральних діячів України в галузі театрознавства                                                                                                      і театральної критики, театрознавець, театральний критик, журналіст, м. Київ, 25.06.2019

.

Після перегляду вистави «По той бік кургану»…

«Очень целостная работа. Все элементы работают на одну идею. Интересная пластика, которая удивительным образом объединяет статику с движением, где любое движение в любой момент можно остановить и превратить в картину. Все это –  отдельная черта именно театра «Академия движения», который узнаваем по любому застывшему мгновению, не говоря уже о растянутом во времени моменте. Интересно наблюдать, что происходит год из года, потому, что в прошлом году спектакль театра попал в финал конкурса-премии «GRA», его смогли посмотреть и в Киеве, что было важным и для театра, и для киевлян, и для жюри. Это был совершенно другого типа спектакль, который отражал исторический период, период,  связанный с переломным моментом,  с 90-ми годами, и тот, который был все-таки ближе к нам и к нашим переживаниям. И вот сейчас посмотреть спектакль, который говорит об истории, но говорит языком метафорическим, языком метасимволов – очень интересно, так как это совершенно другого плана срез. Я поздравляю театр с тем, что он настолько гибок, является разноплановым. Несмотря на то, что труппа небольшая, каждый способен на себе за один спектакль вытянуть несколько ролей и сделать это убедительно».

Любов МОРОЗОВА, художній керівник державного академічного естрадно-симфонічного оркестру,                                                                                                  музикознавець, музичний критик, м.Київ,25.06.2019

.

«НАШЕЙ ПАМЯТИ ПОЕЗД»

«Спектакль – реквием. Спектакль — притча. Спектакль – тайна о «втором мире», который и есть настоящий театр. Тайны нет только для тех, кто все знает. Сценический образ транзитных пассажиров, экстатично и нервозно влетающих в поезд «вечного движения» в начале спектакля, совершая путь «из прошлого» в настоящее, в финале сценического действа, присаживаясь на вокзальную скамью  в зале ожидания, четверо заблудших странников спектакля, отправляются жить дальше… Только куда их путь далее — неизвестно ни мне, ни тебе, ни театру. Здесь «Академия движения», как настоящий и преданный своему искусству театр конкретно диагностирует тему больного мира, больного человечества.

Поэтому «Искушенные жаждой» –  не исторический спектакль, а современный, актуальный, ранящий. Он не столько вспоминает о прошлом, сколько кричит о настоящем.

На фоне тотальной вербализации современного театра «Академия движения» смотрится как нерушимый форпост невербального театра, то есть театра визуальной рефлексии, который по праву должен провоцировать зрителей на размышление и, в котором, из всех театральных категорий предпочтение отдается одной — категории пластической выразительности актера. Когда, в отличии от других «твердолобых», самоуверенных, и самодостаточно иных, здесь люди это делают не потому, что эта их профессия, а потому, что хотят, потому что им это нужно. Вот поэт не может не писать. Не мочь не писать— вот, наверное, внутренний конфликт.     «Искушенные жаждой» — спектакль психологический, он прекрасно организован — и действием, и композицией, и точной борьбой атмосфер. Этим и движется, этим и держится. А первозвучная песня- мечта — она уже который век летит с мольбою. А куда долетает?…»

Володимир Фёдоров режиссер-педагог , м.Київ

.

«Им сам Марсельчего-то говорил…»

«Музыкально-пластическое искусство, которое избрал для своего театра Александр Бельский (однофамилец знаменитого петербургского  хореографа Игоря Бельского), не ограничивается пантомимой и не похоже на обычную балетную хореодраму. Еще одно неслучайное совпадение! У Игоря Бельского спектакли тоже спорили с подражательностью устаревшего жанра. Но мастер из Петербурга ставил именно балеты, хотя и опирался на более широкий диапазон неакадемических движений. У Александра Бельского танца в привычных бытовых и классических формах почти нет. Но возможности пластического языка приближаются к выразительности самых высоких образцов танцевальных спектаклей.

Александр Бельский строит спектакли, в конечном итоге, на музыкальной, а не на сюжетной драматургии. Иными словами, пластический язык, который рождается из драматических коллизий музыки, – его желанный результат. В то же время постановщик стремится, чтобы актеры на сцене существовали на уровне ощутимого энергетического обмена и «транслировали» его в зал. Такое состояние, объясняет Александр Игнатьевич, Станиславский называл «лучеиспусканием». Таиров и Мейерхольд тоже требовали выражения эмоций на более тонком энергетическом уровне. В современной педагогике это необходимо учитывать, чтобы избежать заученного, «механического» воспроизведения пластики.

От всех, с кем общается руководитель криворожского муниципального театра «Академия движения», – будь то Марсель Марсо, Слава Полунин, Гедрюс Мацкявичус, Илья Рутберг, – Бельский творчески заимствует то, что может пригодиться в работе с его самобытным коллективом и студентами Днепропетровского театрально-художественного колледжа. Эти результаты оценены во многих международных проектах. Речь идет не только о традиционных театральных фестивалях. Представление «Караван мира», в котором участвовала «Академия движения», объединило ее артистов с европейским артистическим братством. Марсель Марсо оказался прозорливым, когда остановил свой взгляд на молодом талантливом миме Александре Бельском.»

Олександр ЧЕПАЛОВ,Головний редактор журналу «Танець в Україні та світі»,                                                                                                                                                                      доктор мистецтвознавства, професор Харківської академії культури  

.

Після перегляду вистави «Дідух» за мотивами В. Стефаника

«80-начало 90годов — в Киеве, в частности, плодилось множество разных театров — клоунады, жеста, пантомимы, и других театральных проявлений. А потом оказывается, что есть только опера, балет, драма и комедия, вроде этого мало. Это были самодеятельные театры, некоторые народные. Вам десятки раз наверное говорили, что ваше положение своего рода уникально, потому что сейчас от них остались только воспоминания, теперь и не вспомнишь, кто бы так много лет занимался развитием какого-то конкретного жанра. В частности, пластической драмы, вы очень точно определили, что вы делаете. Ваш язык особый -— это не балет, не современный танец, не пантомима, даже не мимодрама, а рассказ с помощью тела о каких-то драматических проявлениях человека, его бытии. Этот язык предполагает прорыв в какие-то небытовые рамки. Я думаю, и этот спектакль это подтверждает, что вы очень далеко продвинулись в своем деле. Я понимаю, что это уже новое поколение исполнителей. Но в смысле движения, техники все выглядит очень достойно, профессионально, мастеровито. Артисты очень экспрессивны, внутренне наполнены, сознательны на сцене, что и в драме не всегда встречаешь.К вашей чести, главные исполнители и режиссер очень хорошо эту тему ведете. Это не иллюстрации к Стефанику, а спектакль долгого дыхания, он задевает бытийные, антологические вещи. Это, кстати, тема Стефаника, этого гениального прозаика, несостоявшегося украинского нобелянта, он становится актуальнее со временем.»

Сергій ВАСИЛЬЄВ, заслужений діяч мистецтв Украни,  доцент кафедри театральної критики Київського Національного університету театру, кіно та телебачення ім.І.Карпенка-Карого.

.

«Рух»ома Гоголіана

Микола Гоголь, якого маємо нагоду згадати і пошанувати, наблизившись до дня його уродин, це одна з тих постатей, які були неоднозначними для сучасників, таким же залишається він і для нашадків.

Його твори загальновідомі і популярні, в тому числі, і завдяки численним театральним постановкам.

Театр музично-пластичних мистецтв «Академія Руху» теж зробив  свій оригінальний і вагомий внесок у Гоголіану.

1999 року на сцені постала пластична драма «Пристрасті за Гоголем» (на музику А.Шнітке). Автор сценарію і режисер Олександр Бєльський в основу поклав асоціативне прочитання творів «Мертві душі», «Одруження», «Шинель».

У нотатках режиссера відображені роздуми, що виникали під час омислення і реалізації вистави. Митець намагався зобразити коло осіб, суттю яких було «хочу, чтобы сбылось… карету мне, карету…, денег, хочу денег…, замуж, замуж…» и многое другое…». А з сукупності таких «мертвих» душок, які так і не змусили себе, з огляду на душевні лінощі, стати живими, сформоване оте страшне середовище, яке «юродствует, хохочет и перерождается», в якому «царит лицемерие, предательство, откровенный обман в атмосфере наводящего ужаса… ханжество, хамство и химеры…». І навіть родинні цінності в такому суспільстві  не рятують, бо «миром правят страсти.. и нет ничего более увлекательного и прибыльного, чем играть на страстях…». Так чинять герої «Мертвих душ» та «Одруження» і як підсумок – «формируется мир замкнутых душ – мир мелких страстишек и интриг… общность продолжает смеяться, вытаптывая себе еще большую яму, из которой уже никогда не придется выбраться».

2015 року Олександр Бєльський знову звернувся до Гоголя, цього разу втіливши у пластичній формі фантасмагоричну «Шинель». Вистава в 12 епізодах показує глибоку внутрішню драму, як заведено говорити в літературознавстві, «маленької людини». Автор сценарію в нотатках до спектаклю так означає героя: «маленькое жалование, скупое питание постепенно превратило его в человека без желаний, страсти которого были загнаны так глубоко, что он давно, и, казалось, навсегда, забыл о них… но чувственный дефицит страшнее голода… он зарождался в уголках подсознания, как дремлющий вулкан, накапливая свою неуемную энергию к какому-то прорыву… он стартует в жизнь, наполненную хаосом и маленькими подлостями на маленьком пространстве». І лише трагічною може бути доля Акакія, бо він геть безборонним увійшов у «бренный мир жалких человеческих потуг в мире хаоса и давки за мимолетностью житейских материальных благ».

Цікавими є оцінки, які у своїй книзі «Феномен Бєльського» (2019 р.) наводить відома театрознавиця Алла Підлужна. Вона стверджує: «Пластична драма «Шинель» за мотивами повісті Гоголя вкотре доводить вміння режиссера Олександра Бєльського віртуозно знаходити у творі власну тему». На її думку, режисер «виокремлює у цій історії тему найважливішого для людини – її чистої душі». Пані Алла, оцінюючи постановку, відзначила найвразливіше, найзворушливіше, а саме: «серце щемить від погляду на цю незахищену маленьку людину, якій призначено опинитися віч-на-віч із безжальним світом», «проявляються промовисті асоціації про стосунки безправного громадянина і суспільства», «завершення скорботного шляху людини передано з надзвичайним психологізмом та емоціями найвищого гатунку». З режисером театральний критик перегукується так: «кожна людина залишається дитиною… лише ховає сутність за різним зовнішнім мотлохом – посадами, будинками, грошима, автомобілями, віллами, багатством, дорогим вбранням», «щасливий той, хто у життєвій метушні не забуває про безсмертного метелика своєї душі».

Постановка вражає з самого початку і тримає увагу до кінця, напружуючи душевні сили і викликаючи бурхливі емоції. Вже в перші хвилини зляканий світом Акакій, загорнутий в латану ковдру, подає несвідомі сигнали, що свідчать про наближення невідворотного лиха, яке кружляє навколо нього, відчуваючи незахищеність. Режисер і актори зворушливо показують цю простодушну особу, розкривають його сутність – наївність, довіру, слабкість. Жорстоке суспільство зжирає таких рано чи пізно, їм відведена дивна роль – бути лакмусом для інших – сильніших, рішучіших, саме при зіткненні з нездатними себе захистити проявляється і переважає добре чи погане, адже й те й інше є у кожному. Акакію не пощастило, він втрапив до безжального середовища, де не знайшлося кому заступитися, оборонити, а сам не зміг. Ситуація, яка повторюється, на жаль, часто, незважаючи на зміну історичних епох і загальний цивілізаційний поступ. Також дуже символічні і промовисті останні сцени, вони ілюструють загальновідомий вислів «душа відлітає…». Душа бідолашного чоловіка не хотіла насправді його покидати, трималася до останнього, сподіваючись, що він її не відпустить, адже бути душею доброї, хоч і простої людини, таки ж приємно… Але… Знову спадає на думку народна сентенція «і в чому тільки там та душа тримається…» От якраз ій ні в чому було втриматися, бо таки ж душі треба тілесний прихисток-захист, а нещасний так занедбав себе, затьмаривши розум уявними чужими цінностями, що його слабке тіло свою власну душу того прихистку й позбавило… Трагічна історія вкотре звучить для того, аби люди, побачивши це, зупинилися в гонитві за примарними ознками «успішності» та про себе подумали, щоб душа і тіло були у спокої та злагоді одне з одним. Бо на світ сподіватися складно, не завжди звідти приходить саме в необхідний момент підтримка.

Отакі філософські роздуми навіює високомайстерне пластичне втілення «Шинелі», утверджуючи, як і іншими постановками, кредо творців «Академії Руху» – засобами мистецтва, кожним виходом на сцену знову і знову нагадувати про вічне, плекати добро і красу, які є чи не єдиним порятунком у стрімкому вирі бутя.

Микола Гоголь у свої твори заклав часточку себе самого, свого розуміння і відчуття людини і світу. А кожен митець, включаючи власну уяву, керуючись сформованими цінностями, застосовуючи лише свої унікальні засоби, пропонує глядачеві нові версії, які, в свою чергу, глядач саме через свої погляди сприймає і переживає.

Тож, читаймо гоголівські тексти, долучаймося до сценічних їх втілень/перевтілень та даваймо своїм душам поживу, аби жили, ворушилися/зворушувалися і осягали вічний світ, роблячи його кращим.

Олена Школьна, керівник літературно-драматургічної частини