Відгуки

«Рух» до чергової нагороди

Фестиваль-конкурс на здобуття вищої театральної нагороди Придніпров’я «Січеславна» – захід з величезною історією, він успішно проходить 29 років поспіль і привертає увагу високим рівнем. Професійним театрознавцям завжди складно обирати найкращих серед високодостойних.

Колектив Криворізького академічного міського театру музично-пластичних мистецтв «Академія руху» з 1996 року – постійний учасник, володар численних дипломів у різних номінаціях та неодноразовий власник Гран-Прі.

Відзначаючи чергову перемогу, скористаємося нагодою та нагадаємо про вистави, які приносили такі ж здобутки у минулі роки. Загалом їх тепер  вже  шість: за вистави «Краплина меду (1997), «Безсоння» (за мотивами поем «Катерина» і «Гайдамаки» Т.Шевченка) (2004), «Пер Гюнт» (2014), «Дідух» (за мотивами новел В. Стефаника) (2015), «Аліса в Задзеркаллі» (2018), «Пейзаж» (2021).

Вже далекого 1997 року омріяну першу статуетку «Січеславни» принесла пластична драма «Краплина меду» за мотивами однойменної поеми-балади  вірменського письменника Ованеса Туманяна (автор сценарію і постановник -Олександр Бєльський). В основі зрозуміле всім – історія любові, яку руйнує війна, але попри всі трагічні випробування Він і Вона «объединяются в единое целое, набирая жизненную энергию любви, следуя вечным законам мироздания». Ця постановка зайняла багато часу, але допомогла віднайти такі прийоми і методи, які надалі стали класичними для коллективу, взірцевими для відтворення на сцені поезії за допомогою рухів.

2004 року в ювілейний шевченківський рік найвищу нагороду віддали пластичній драмі «Безсоння» за мотивами поем «Катерина» і «Гайдамаки» Тараса Шевченка (автор сценарію і постановник – Олександр Бєльський).

Нотатки митця дають означення і характеристики сценічних епізодів: «темы покорности судьбе и сопротивление, выраженное в бунте», «пространство, наполненное нечеловеческой болью и горечью», «многострадальный в рабской покорности люд», «слеп и ожесточен в нужде человек», «рабское смиренне и покорность судьбе». Але попри все, у виставі виходять на перший план «иддиллия, наполненная торжеством жизни», «надежда на светлое будущее, которое может когда-нибудь наступит». А квінтесенція виражена «в слабом мерцании пламени свечи, которую несет к нам через тьму маленький творец-художник». Від акторів режисер вимагав повної відповідності до задуманих ним образів.

Суголосні думки виголошує на сторінках своєї книги «Феномен Бєльського» (Київ, 2019) театрознавиця Алла Підлужна. Вона заявляє: «Вистава являє собою приклад справжнього українського поетичного театру», «Шевченкові рими візуалізуються поетичною проникливою пластикою», «затверджується надія українського поета-пророка на відродження і щасливе майбутнє України». І проникливо перегукується з автором постановки: «Тремтливий пломінець маленької свічки і є тим світлом у кінці довгого, стражденного і темного тунелю».

«Безсоння» також отримало Гран-прі Всеукраїнського театрального фестивалю «Шевченко у моєму серці» та було номіноване Національною спілкою театральних діячів України на Національну премію України імені Тараса Шевченка та того року журі вирішило не визначати переможця серед театральних колективів.

2014 року відзначили пластичну драму «Пер Гюнт» за мотивами однойменної драми норвезького драматурга Генріка Ібсена (автор сценарію, художній керівник, сценограф – Олександр Бєльський, режисер та виконавець головної ролі – Сергій Бєльський).

О.Бєльський у нотатках так означає головного персонажа: «он сочинительствует и сам в этом живет, в своих фантазиях и воображаемом мире, где он непревзойден и могуч», але помилкові кроки призведуть до того, що «его талант и незаурядность потонут в иллюзорном мире страстей, успехов, приведут к окончательному падению и потере смыслов… его душу захватывает дьявольская сила».

С.Бєльський відзначає безцінний досвід, який отримав як від режисерської роботи над шедевром світової драматургії, так і при акторській розробці головної ролі, адже його персонаж живе і діє в різних часах і вимірах, а показати його найповніше, акцентовано треба у два найважливіші моменти: коли він йде зі свого дому після смерті матері та коли повертається туди і помирає сам.

Алла Підлужна у своїй вищезгаданій книзі так відгукується про авторів постановки: «Зверненням до «Пер Гюнта доводять безмежні можливості пластичної драми». У виставі їй найбільше припали до вподоби «сценографія – лаконічна й образно-функціональна», «мізансцени, що виглядають низкою міні-спектаклів», «калейдоскоп перетворень Пер Гюнта, його своєрідні особисті кола пекла».

2015 року перемогла пластична драма «Дідух» за мотивами новел Василя Стефаника «Камінний хрест», «Похорон», «Катруся», «Злодій» (автор сценарію, режисер-постановник, сценограф, художник по світлу – Олександр Бєльський). Митець лаконічно характеризує деякі аспекти твору, простір  тут як «пограничная зона между жизнью и смертью», а у героїв «взгляды мечтательно устремляются к горизонту, где возможно существует другая жизнь».

Виконавцю ролей Івана та Григорія С. Бєльському у роботі допомогло те, що він свого часу під час навчання акторської майстерності у Богдана Бенюка отримав цінні вказівки, які посприяли розумінню стефаниківських героїв та тогочасних реалій українського буття.

Театральний критик Алла Підлужна бачить важливість вистави в тому, що тут заторкнута «тема вимушеної еміграції українців, їх насильницької відірваності від рідної землі… закономірності відносин людини і соціуму». Особливо їй імпонує, як «вдало поєднано в характері персонажа принципи пластичної і драматичної гри» та як «відбивається в долі однієї людини історія усієї нації». Вона висновковує: «Завдяки режисерському рішенню, сповненому глибоких філософських узагальнень, вмінню Бєльського образно переосмислювати художню літературу, драма «Дідух» стала ще одним художнім відкриттям у темі, що гортає трагічні сторінки історії українського народу».

2018 року була відмічена музична казка «Аліса в Задзеркаллі» за мотивами однойменного твору англійського письменника Льюїса Керролла (автор сценарію і режисер-постановник – Сергій Бєльський). За основу митець взяв класичний текст, для створення музичних номерів використав вірші К.Льюїса. Довелося лише вилучити ті уривки, які майже неможливо передати сценічними засобами. Цікавими знахідками вважає вдале поєднання  як у оригінальному творі, так і у втіленні дорослого та дитячого світів та рішення подати постановку у вигляді восьми важливих сцен, які можна означити як «вісім ходів королеви Аліси».

2021 року Гран-Прі взяла пластична драма «Пейзаж» (автор сценарію та музичного оформлення – Олександр Бєльський, режисер-постановник – Сергій Бєльський, балетмейстер-постановник – Наталія Бєльська).

Ця вистава була єдина в цьогорічній афіші «Січеславни» на тему війни, вона високотрагедійна, але оптимістична. Такі сценічні твори час від часу слід давати чутливій театральній публіці задля збереження у суспільстві емоційної пам»яті про пережиті випробування. Тема, на жаль, лишається актуальною, вона потребує вираження засобами мистецтва, вони ж бо дуже дохідливі і вражаючі. «Академія руху» і раніше мала постановки подібного звучання, зокрема, «Старий та море», «Прощавай, зброє!» та «Щоб пам»ятали».

Нова постановка, за словами Олександра Бєльського, покликана відтворити переживання людини, яка повертається зі страшної війни з тягарем, скомпонованим з душевного болю, жахливих спогадів, втрат, переживань, протесту проти скоєного, адже повернення з війни відбувається так само складно, як і перебування там. Поштовхом до створення нового спектаклю стала цитата Ремарка про тих, «хто став жертвою, навіть повернувшись живими».

На думку режисера Сергія Бєльського головним завданням було передати всіма можливими засобами емоції, адже саме ними керуються всі люди і саме цим найбільше маніпулюють, аби спровокувати конфлікти. Він також стверджує, що вкрай необхідно знову і знову піднімати важливі для суспільства теми, аби не застигнути в байдужості до спільного болю і тривог.

У 12 картинах постає низка персонажів, серед яких виділяється головний герой – солдат, його за допомогою лише пластичних рухів зобразив Павло Михайлюк, він передав всі найтонші порухи душі навічно травмованої війною людини. Також на перший план виведена трагедія наших матерів, які своїх синів на різні війни відправляють та й відправляють, і так вже майже без перерви понад сто років. Матір зіграла Єлизавета Бондаренко, відобразивши горе мільйонів жінок, які у війнах втратили дітей, часто – єдиних, вона відзначила таку домінантну рису у поведінці своєї героїні, як порив порятувати не лише свою дитину, а й світ.

Ідея, закладена у сценічному витворі, над яким складно працював великий загал митців, знайшла відгук як у серцях глядачів і справила сильне враження на високопрофесійне журі.

Тож, отримавши заслужену нагороду, творчий колектив отримав новий стимул до подальшого розвитку, пошуку нових тем і форм, вдосконалення своєї майстерності.

Далі буде…

Олена Школьна, керівник літературно-драматургічної частини

.

«РУХ» ДО СТЕФАНИКІВСЬКИХ ГЛИБИН

Ювілеї є добрим приводом звернутися до поважних набутків творців нашої національної літератури, пошанувати їх, акцентувати на важливості закладених ними у творах ідей.

14 травня відзначається вагома дата – 150 років від дня народження Василя Стефаника. Його проза стала однією з найважливіших складових української літератури, його новели – взірцем, класичними зразками жанру.

На сцені стефаниківські герої з»являються не часто, інсценізації його непростих композиційно творів – вкрай рідкісне явище в нашому театрі. Тож кожна така спроба варта особливої уваги. А постановка лише засобами пластики, здійснена Криворізьким академічним міським театром музично-пластичних мистецтв «Академія Руху» – єдина в українському театральному просторі. Ще 2007 року тут постала пластична драма «Камінний хрест» за однойменним твором, а 2014 року  було створено виставу «Дідух» за мотивами кількох шедеврів з 72 новел: «Камінний хрест», «Похорон», «Катруся»,  «Злодій». 2015 року цей твір заслужено отримав черговий для колективу Гран-Прі театрального фестивалю-конкурсу  «Січеславна» – головної театральної події Придніпров»я.

Режисер, автор інсценізації, сценограф, художник по світлу – директор-художній керівник театру, заслужений діяч мистецтв України Олександр Бєльський. В нотатках режисера, пояснюючи задум і засоби його реалізації, він зазначає: «В пластической драме поступательно и детально должен был бы раскрыться основной мотив – мечты о счастливой жизни через детей Дидуха». Дідухові нащадки присутні на сцені майже упродовж всієї дії, вони бігають, граються, втручаються у всі справи, «их взгляды мечтательно устремляются к горизонту, где возможно существует другая жизнь, та сказка, которая может приблизить миг радости и доброты». Дорослих героїв – Івана Дідуха та його дружину, понівечених тяжкою працею та безпросвітністю, О.Бєльський  характеризує як людей, які попри все живуть «сохраняя чувство полета вне времени и пространства». І вони час від часу пориваються в той омріяний політ, але тяжкі кайдани злиднів і зневіри знову й знову безжально скидають їх ниць до землі, яка для них водночас є і найвищою цінністю, і тягарем.

Виконавцю двох ролей – Івана Дідуха та жорстокого газди Григорія -Сергію Бєльському у роботі над цими образами дуже посприяло те, що він свого часу, навчаючись акторської майстерності у Богдана Бенюка отримав від нього вельми цінні вказівки, які допомогли розумінню як власне стефаниківських героїв, так і тогочасних складних реалій українського буття.

Варто навести і дуже змістовні міркування про цю постановку театрозавиці Алли Підлужної з її книги «Феномен Бєльського» (2019 р.). Вона оцінює дійство так: «Сценічна розповідь, виявляючи сутність естетики знаменитого новеліста, робить явними характерні для будь-якого класичного твору риси людського характеру, основні мотиви міжособистісних взаємин, закономірності відносин людини і соціуму». Важливим вважає те, що «емоційно постановник підводить до узагальнення… відбиваючи в долі однієї людини історію усієї нації». Про мистецьку та світоглядну цінність саме цього витвору театрального мистецтва критикиня каже так: «Завдяки режисерському рішенню, сповненому глибоких філософських узагальнень, інтерпретації підтекстів і смислів, метафор та естетичних порівнянь, умінню Бєльського образно переосмислювати художню літературу, «переплавляючи» її у театр… пластична драма «Дідух» стала ще одним художнім відкриттям у темі, що гортає трагічні сторінки історії українського народу».

Вистава тримає у напрузі від першої хвилини, зокрема, і завдяки такому прийому, як майже постійне перебування на сцені великої кількості людей, які рухаються то в різних напрямках, то в одному. Таким чином постановник зображує суспільні настрої, які змінюються під впливом обставин.

Разюче контрастують темрява з незначними вкрапленнями гри світла та ошатне світле вбрання, яка допомогає показати справжню сутність начебто темних та упокорених важким життям людей.

Декорації практично відсутні, багато чого відбувається побіля та на колі, яке кружляє, як планета, виконуючи різні функції.

Мінімалізм сценографії підкреслює дію, вивільняючи місце для головного – емоцій, які вирують і керують.

Музичний супровід переважно мінорний – сумний і тривожний, хоча прориваються світлі ноти – сподівання та віра.

Трагізм того всього, що відбувається з дійовими особами, які вперто і надривно намагаються вирватися з безкінечних складнощів, щодалі посилюється, час від часу перериваючись світлими короткочасними митями, аби знову всіх їх безжально занурити у знесилююче борсання в житейських тенетах. Співчуття, біль, відчай, жах, надія – все переплітається, втрати реальні і втрати уявні виходять в одну площину і набувають однакової ваги.

Вражає, як з допомогою лише рухів та їх різноманітних комбінацій передаються особливості характерів, мотиви вчинків та поведінки, виражаються мрії та прагнення, викликаються емоції, які переповнюють, породжують асоціації, спонукають до роздумів.

В такому виді мистецтва диригування режисера і виконавська майстерність акторів синхронно створюють дійство.

Василь Стефаник у своїх творах на перший план виносив глибокі внутрішні переживання простих людей, які з низки різних причин опинилися у складних життєвих обставинах та постали перед вибором, якого насправді у них немає. Письменник для відображення душевних порухів має слово, митець пластичної драми виокристовує рух. Звернувшись до трагічних стефаниківських новел, Олександр Бєльський, осмисливши їх і пропустивши через себе, зумів підібрати такі знахідки режисури пластичного театру, які дозволили, не вживаючи жодного слова, передати зміст і виразити водночас просту та багатогранну сутність отих незчисленних мільйонів простих Іванів, на яких наша земля віками тримається. І поки вони її оброблятимуть і захищатимуть – вона існуватиме. А мистецтво все має осмислювати і доносити до людей знову й знову, аби не давати душам зачерствіти, аби відчували ми всі болі минулі, нинішні і майбутні, бо душа жива, поки відгукується… Землеробці оброблять землю, воїни – захистять, митці – возвеличать, а чутливі душі це відчують і передадуть далі…

Олена Школьна, керівник літературно-драматургічної частини

.

ВІЧНИЙ «РУХ» НАЗУСТРІЧ ТАРАСУ

Нашого національного генія Шевченка ми завжди пошановуємо традиційно у березні, але у травні також маємо таку нагоду. Саме 22 травня Тарас повернувся на рідну землю назавжди – згідно заповіту його прах було перезахоронено на Чернечій горі поблизу Канева, аби «…і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий…». Цьогоріч виповнюється 160 років цій події, а цей день завжди для українців є приводом звернутися знову і знову до Шевченкових слів.

Шевченко з нами у книгах, у живопису, на екранах і, звісно ж – на сцені… Інсценізацій його творів та постановок за їх мотивами – безліч. Але ця скарбниця постійно поповнюється зусиллями митців та не залишається поза увагою глядачів. Осторонь від геніальних творінь не опинився і Криворізький академічний міський театр музично-пластичних мистецтв «Академія руху». Свого часу 190-річний ювілей став поштовхом до створення нової пластичної драми «Безсоння (І мертвим, і живим, і ненародженим…)» за мотивами поем «Катерина» та «Гайдамаки». Автор сценарію, сценограф, режисер-постановник – заслужений діяч мистецтв України Олександр Бєльський.

В нотатках режисера він зізнається, що такою ідеєю його зацікавила народна артистка України Лариса Кадирова, а для нього самого Тарас Шевченко був «недосяжним». «Необходимо было найти особую форму воплощения, такие стилевые особенности, знаки и символы, технические приемы, которые позволили бы расширить ассоциативное восприятие в сжатых до предела смысловых картинах» – пише митець.

На перший план він виніс «темы покорности судьбе и сопротивление, выраженное в бунте». На сцені завдяки спільним зусиллям творчого колективу «прочерчиваются контуры большого полотна, изображающего картину истории многострадального украинского народа». Привертається пильна увага до неймовірно болісного явища: «Разбросан по всей Украине многострадальный в рабской покорности люд… абсолютно забывая об одной и единственной для всех истине – людской добродетели». Автор вистави різними засобами виразності – рухами, музикою, сценографічними знахідками якомога сильніше акцентує на такому: «рабское смирение и покорность судьбе в этой массе поверженных недочеловеков и общий крест, который они должны нести из поколения в поколение, в надежде на светлое будущее, которое может быть когда-то наступит». В певний момент «он оживляет в его памяти картины бесчисленных жертв – борцов за правое дело». І сподівана надія проглядає «в слабом мерцании пламени свечи, которую несет к нам через тьму маленький творец-художник, создавая предпосылки истинной веры в предназначение человека».

В своїй книзі «Феномен Бєльського (2019 р.) відома театрознавиця Алла Підлужна дає високу оцінку оригінальному сценічному витвору: «Вистава являє собою приклад справжнього українського поетичного театру… Сценічна оповідь виглядає зримою пластичною поезією, тут шевченкові рими візуалізуються поетичною проникливою пластикою». Наголошує вона і на змістових аспектах постановки, в якій «затверджується надія українського Поета-пророка на відродження і щасливе майбутнє України». Також критикиня підкреслює: «Людяний і непафосний оптимізм режисера-постановника втілюється у символі вогника свічки… він залишається вірним високому завданню митця – не позбавляти глядачів надії».

Вистава вражає груповою грою – дуже злагоджено і синхронно рухаються разом упродовж всього дійства всі актори, у цьому відчувається, як вміле керівництво режисера, так і розуміння й відчуття окремих виконавців, які вміють одночасно виступати  частиною цілісного ансамблю та драматично виразно зіграти саме свого персонажа.

Дуже показовий сценографічний елемент – світлі полотнища, вони тут виконують чимало функцій: є прикриттям для тіла, витаючими добрими і злими словами, елементом побуту, перетворюються у знаряддя розправи…

Психологічно найсильніше у виставі виражена трагедія Катерини, але вона, як власне і у творі Тараса Шевченка, так і в пластичній інтерпретації режисера-постановника, не лише особистісна, а й соціальна, через неї показано широкий спектр невирішуваних проблем, притаманних тогочасному суспільству, багато в чому малозрозумілих нашим сучасникам, хоча на їх долю теж випало чимало. Катерина втілює відчай, страх, надію, вона показана як постать, на якій такі ж багато в чому знедолені й грішні люди намагаються зігнати свій гнів, образи, негатив, накопичений за роки складного виснажливого буття, а їй, бідашній, натомість, зовсім нізвідки чекати ні найпростішої допомоги, ні тим паче – порятунку, так і гине світла заблудла душа серед начебто непоганих людей. А якщо ще екстраполювати події на наш час і уявити, що їй, небозі, було зовсім мало років, за сучасними мірками – майже дитина, то й поготів – маємо на огляд трагедію високого соціального звучання.

Особливо слід відзначити фінальний вихід акторів до глядачів у залі. У цього театру є така традиції – щиро дякувати публіці за увагу, цього обов»язково дотримуються навіть по завершенні найпростіших дитячих постановок для найменшеньких діток, це насправді дуже зворушує. Вихід-подяка після показу «Безсоння» – важливий елемент майстерності, він виглядає як окрема сцена спектаклю, підкреслює високий рівень акторської та режисерської віддачі.

Вистава мала великий успіх серед глядачів та спричинила чималий фурор у професійному середовищі, напевне, передусім, через дуже вражаючу форму, та й закладені смисли нікого не залишили байдужими.

2004 року вона отримала черговий для колективу Гран-Прі театрального фестивалю-конкурсу  «Січеславна» – головної театральної події Придніпров»я.

Того ж року мала таку саму найвищу нагороду на Всеукраїнському театральному фестивалі «Шевченко в моєму серці», проведеному у столиці.

2005 року Національна спілка театральних діячів України одноголосно висунула колектив на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. З пластичною драмою «Безсоння» криворізькі митці достойно виступили у фіналі разом зі столичним Національним українським драматичним театром імені Івана Франка.

2006 року за цю постановку театру була присуджена премія Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва у номінації  «Театральні вистави для дітей та юнацтва».

Нині спектакль можна переглянути лише у відеоверсії, але хотілося б сподіватися, що Тарасова творчість ще повернеться на криворізьку сцену.

Олена Школьна, керівник літературно-драматургічної частини